Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
— Як довго ви до нього ходили?
— Приблизно півтора року — як до психотерапевта.
— Каролін, між вами було ще щось?
— Я вагаюся, чи варто про це розповідати. Я справді високо ціную цього чоловіка й не хочу, аби ви зрозуміли все неправильно. — Керол дістала паперову серветку й вичавила з себе сльозу.
— Ви можете продовжувати?
— Ем-м… боюся, що ви його засуджуватимете. Мені не варто було називати його ім’я. Я знаю, що психотерапія — справа конфіденційна. Але… але…
— Каролін, можливо, у вас є запитання до мене? — Ернест не гаяв часу — він хотів, щоб ця пацієнтка відразу зрозуміла, що йому можна ставити будь-які запитання, на які він обов’язково відповість.
«Трясця! — подумала Керол, роздратовано соваючись у своєму кріслі. — Каролін, Каролін, Каролін. Він тулить цю “Каролін” у кожнісіньке бісове речення!»
— Запитання? — підхопила вона. — Так, є. І не одне. По-перше, чи справді ви дотримуєтеся повної конфіденційності? Про це ніхто не дізнається? А по-друге, ви його засуджуватимете? Зважатимете на стереотипи?
— Конфіденційність? Звісно. Можете на мене покластися.
«Покластися на тебе? — уїдливо думала про себе Керол. — Авжеж, так само я могла покластися на Ральфа Кука».
— А щодо засуджування, то моя мета полягає в тому, аби розуміти, а не засуджувати. Я докладу всіх можливих зусиль і обіцяю бути з вами абсолютно відвертим. Я відповім на будь-яке ваше запитання, — мовив Ернест, майстерно вплітаючи свою обіцянку говорити правду в канву першого сеансу.
— Гаразд, тоді я просто скажу це. Ми стали коханцями. Після кількох сеансів він почав подеколи мене обіймати, аби заспокоїти, а потім це просто сталося — на розкішному перському килимі, що лежав на підлозі його кабінету. То було найкраще, що коли-небудь траплялося зі мною в житті. Навіть не знаю, що ще сказати, крім того, що це мене врятувало. Ми бачилися щотижня — і щоразу кохалися, а мої біль і смуток просто зникли. Врешті-решт він зробив висновок, що терапія мені більше не потрібна, однак ми залишалися коханцями ще рік. Завдяки йому я змогла закінчити коледж та вступити на юридичний факультет. До речі, у найкращому закладі — Чиказькому університеті права.
— Отже, ваші стосунки припинилися, коли ви вступили до університету?
— Загалом так. Та кілька разів я відчувала, що він мені необхідний, а тому летіла в Кембридж — Ральф завжди був там, і я одержувала підтримку, якої так потребувала.
— Він залишається частиною вашого життя?
— Помер. Він покинув цей світ молодим, через три роки після того, як я закінчила університет. Гадаю, я ніколи не припиняла шукати його в усіх чоловіках. Невдовзі по тому я познайомилася зі своїм чоловіком Вейном і вирішила вийти за нього заміж. Необдумане рішення. І неправильне. Можливо, я так хотіла бути з Ральфом, що почала бачити його у своєму чоловікові.
Керол узяла ще серветок, спустошивши Ернестову коробку. Тепер їй не треба було вичавлювати з себе сльози: вони котилися самі по собі. Ернест відсунув шухляду й дістав звідти ще одну коробку, зірвав з неї пластикову кришку, витягнув верхню серветку і простягнув її Керол. Сльози її вразили: вона відчула трагічно-романтичний присмак власного життя, і вигадка перетворилася на правду. Як чудово, коли тебе кохає такий щедрий і неймовірний чоловік, і як жахливо й нестерпно усвідомлювати (від цієї думки Керол ще більше розридалася), що ти більше ніколи його не побачиш, що ти втратила його назавжди! Коли ж ридання нарешті вщухли, вона відклала серветку й запитально подивилася на Ернеста.
— Ось і все. То як, не засуджуєте? Ви зауважили, що казатимете правду.
Ернест відчув, що його загнали в глухий кут. Правда ж полягала в тому, що він не надто співчував покійному лікареві Куку. Він швиденько обміркував кілька варіантів. Пам’ятай, нагадав він собі, абсолютна відкритість. Однак раптом змінив рішення. Повна відкритість за умов цієї ситуації аж ніяк не на користь пацієнтці.