Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
Спогади про батька? Покинув родину, коли їй було вісім. За словами матері, коли йому виповнилося тридцять п’ять років, він просто-таки збожеволів і закохався у неохайну гіпі, покинув усе, що мав, кілька років валандався за гуртом «Grateful Dead», а наступні п’ятнадцять перебував під постійним кайфом у комуні Сан-Франциско. Кілька років вона отримувала від нього вітальні листівки (без зворотної адреси), а тоді все припинилося, аж поки матір не відійшла у кращий світ. Він приїхав на похорон, вдягнений так, немовби час розпочав свій зворотний відлік — заяложена уніформа «Haight-Ashbury», стоптані сандалі, вицвілі подерті джинси, запрана сорочка. Батько заявив, що все життя мати стояла йому на заваді і через це він не міг виконувати свої батьківські обов’язки. Керол відчайдушно хотіла мати батька, вона його потребувала. Утім, уже під час поховання в неї з’явилися певні підозри щодо його адекватності: він прошепотів їй на вухо, що їй не варто довго чекати, а краще одразу виплеснути всю злість на матір.
Залишки ілюзій щодо повернення батька остаточно розвіялися наступного дня, коли він, затинаючись і чухаючи волосся, що аж кишіло вошами, завів із нею розмову. Наповнивши кімнату неприємним смородом своїх самокруток, батько озвучив ділову пропозицію: вона мала передати йому свій невеличкий спадок, щоб він інвестував ці гроші в крамницю товарів для курців на Гейт-стрит. Коли ж вона відмовилася, батько почав наполягати, що будинок матері «по праву» належить йому, згідно з «людськими», а не «юридичними» законами, адже двадцять п’ять років тому саме він зробив перший внесок. Звісно, вона попросила його піти (Ернест так і не дізнався, що насправді вона сказала: «Забирайся звідси, наволоч»). Відтоді вона нічого не чула про свого батька.
— Отже, ви одночасно втратили і батька, і матір?
Керол сміливо кивнула.
— Брати, сестри?
— Брат, на три роки старший.
— Як його звуть?
— Джеб.
— А де він зараз?
— У Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, точно не знаю. Десь на Східному узбережжі.
— Він вам не телефонує?
— І не треба!
Керол відповіла так різко й гірко, що Ернест мимоволі здригнувся.
— А чому «не треба»? — поцікавився він.
— Він одружився в дев’ятнадцять років, а коли йому виповнився двадцять один рік, пішов на флот. У віці тридцяти одного року почав сексуально розбещувати двох своїх донечок. Я була на суді: він отримав трирічний термін ув’язнення, і його з ганьбою випхали з армії. Згідно з постановою суду, він не має права жити ближче ніж за тисячу миль від Чикаго, де зараз проживають його доньки.
— Ага, — мовив Ернест. Він зазирнув у свої нотатки і почав щось обчислювати. — Він на три роки старший… тоді вам було двадцять вісім… отже, все це трапилося десять років тому. Ви не бачилися відтоді, як його ув’язнили?
— Три роки ув’язнення — це мало. Мій вирок був суворішим.
— Наскільки суворішим?
— Довічне!
По спині Ернеста пробіг холодок.
— Довічне ув’язнення триває довго.
— За злочин, що передбачає смертну кару?
— А якими були ваші стосунки до злочину? Ви на нього сильно гнівалися?
— Одній його доньці було вісім, а другій — десять, коли він почав їх розбещувати.
— Ні-ні, я запитую про гнів, який ви могли відчувати ще до того, як він вчинив цей злочин.
— Одній його доньці було вісім, а другій — десять, коли він почав їх розбещувати, — зціпивши зуби, повторила Керол.
Ого! Ернест відчув, що потрапив на заміноване поле. Він знав, що проводить «ризикований» сеанс, і ніколи не розповів би про нього Маршалу. Можна було тільки уявити, як той його розкритикує: «Чорт забирай, з якою метою ти вичавлюєш із неї інформацію про брата, коли не маєш перед собою нормальної, систематизованої історії її життя? Ти ще нічого не з’ясував про її шлюб, а саме він і змусив її звернутися до тебе». Авжеж, його слова звучали у вухах: «Звісно, в цьому щось є. Але, на Бога, невже ти не можеш трохи зачекати? Занотуй це подумки, а за слушної нагоди зможеш повернутися до цієї теми. Це черговий прояв твоєї нестриманості».
Однак Ернест розумів, що має викинути Маршала з голови. Він вирішив бути з Каролін чесним і відкритим, а це вимагало певної спонтанності — Ернест мав ділитися своїми відчуттями саме тоді, коли вони в нього з’являлися. З цією пацієнткою він не застосовуватиме жодної тактики й нічого не «занотовуватиме» подумки. Його мета на сьогодні: «Будь собою. Віддавай себе».
Крім того, Ернеста зачарував раптовий спалах люті Каролін — він був таким неочікуваним, таким справжнім. Спочатку йому було непросто до неї достукатися — вона видавалася надто м’якою, їй бракувало емоцій. Тепер метелик випурхнув із кокона: вона ожила, слова та міміка свідчили про ті самі почуття. Щоб встановити контакт із цією жінкою, треба було дозволити їй бути собою. Ернест вирішив довіритися своїй інтуїції та зосередитися на емоціях.