Гра престолів

— Мене злякав не він, мій любий принце, — спробувала пояснити вона, — а отой інший.

Двоє незнайомих лицарів перекинулися поглядами.

— Пейн? — реготнув молодик у зеленому риштунку.

Старший чоловік у білому звернувся до Санси гречно та ласкаво:

— Не зважайте, люба панно, інколи пан Ілин лякає і мене. Самим виглядом він викликає острах.

— Як йому й належить. — Королева саме зійшла зі сходів каравану, і глядачі розступилися, даючи дорогу. — Якщо лиходіїв не лякатиме самий вигляд Королівського Правосуду, значить, цей уряд справляє не та людина.

Нарешті Санса спромоглася знайти належну відповідь.

— Тоді мушу сама засвідчити, що ваші королівські милості не могли знайти кращої людини на таку посаду, — мовила вона і викликала схвальний сміх в оточення.

— Гарно сказано, дитино, — мовив старий у білому. — Як і личить доньці Едарда Старка. Я маю честь знати тебе, хоча й не мав задоволення бачити надто часто. Мене звуть Барістан Селмі, я — лицар Королегвардії.

З цими словами лицар уклонився.

Санса знала це ім’я; заразом до неї повернулися усі шляхетні звичаї, яких її роками навчала септа Мордана.

— Ви — Регіментар Королегвардії, — додала вона, — і радник нашого короля Роберта, як і Аериса Таргарієна до нього. Це я маю честь, шляхетний пане. В нас на далекій півночі так само, як і деінде, кожен співець звеличує звитяги Барістана Зухвалого.

Зелений лицар знову засміявся.

— Радше скажіть «Барістана Зів’ялого»! Та годі лестощів, дитинко, він і без того зависокої про себе думки. — Воїн широко всміхнувся Сансі. — А тепер, гарненьке вовченя, розкажи щось про мене, і я радо визнаю тебе справжньою дочкою нашого Правиці.

Джоф поруч із нею застиг з обурення.

— Розмовляйте з моєю нареченою як належить, бо…

— Я знаю відповідь, — швидко вставила Санса, щоб пригасити гнів принца, і посміхнулася до зеленого лицаря. — На вашому шоломі, пане, я бачу золоті оленячі роги. Олень є гербовим знаком королівського дому. Наш король Роберт має двох братів. Ви дуже молоді, а отже, ніхто інший, як Ренлі Баратеон, князь Штормоламу, радник короля. Ось що я можу про вас розказати.

Пан Барістан реготнув.

— Він дуже молодий, а отже ніхто інший, як задерикувате козеня. І я ще й не те можу про нього розказати.

Загальний сміх став йому відповіддю, а першим сміявся сам князь Ренлі. Напруга, що висіла у повітрі останні хвилини, зникла, і Санса відчула себе трохи певніше… аж тоді пан Ілин Пейн проштовхався наперед, розсунувши двох людей, і похмуро став просто перед нею. Він нічого не казав, а Панночка тим часом вишкірила зуби і загарчала — низько, загрозливо. Але цього разу Санса заспокоїла вовчицю, лагідно поклавши їй руку на голову.

— Даруйте мені, якщо чимось образила вас, пане Ілине, — мовила дівчина до нього і почекала відповіді. Але відповіді не було; кат дивився на неї і, здавалося, світлими безбарвними очима здирав спершу одяг, а тоді й шкіру, залишаючи саму голу душу. Зрештою, не сказавши ані слова, він обернувся і пішов геть.