Гра престолів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: АСТ
- ISBN: 978-5-17-060391-6, 978-5-271-36259-0
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гра престолів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Чоловіки, які проштовхалися до кімнати, мали на собі чорні кольчуги та золоті киреї міської варти. Їхній начальник усміхнувся, побачивши кинджал, і мовив:
— Нема потреби, мосьпані. Ми лише супроводимо вас до замку.
— За чиїм наказом? — запитала вона.
Він показав їй стрічку, і в Кетлін перехопило подих. На печатці сірого воску був зображений пересмішник.
— Петир, — вимовила вона. Так скоро. Мабуть, щось сталося з паном Родріком. Вона подивилася на начальника сторожі.
— Ви знаєте, хто я?
— Ні, мосьпані, — відповів той. — Пан Мізинець звеліли тільки доправити вас до нього, поводитися чемно.
Кетлін кивнула.
— Тоді почекайте за дверима, поки я одягнуся.
Вона помила руки у балійці та перев’язала їх чистим полотном. Неслухняними, дерев’яними пальцями якось спромоглася ушнурувати сукню і застібнути на шиї непоказну буру накидку. Як Мізинець міг дізнатися, що вона тут? Пан Родрік йому б нізащо не сказав. Старий був упертий і вірний попри все на світі. Чи не спізнилися вони? Може, Ланістери встигли до Король-Берега раніше за них? Ні, якби так, то до столиці приїхав би й Нед, а він напевне прийшов би до неї сам. Тоді як?..
Раптом вона подумала: «Морео». Тирошієць знав, хто вони такі і де поселилися, хапко б його вхопив. Може, хоч не задешево продав, матиме зиск.
Їй підвели коня. Поки вона їхала, оточена золотокирейниками, на вулицях запалювали ліхтарі, й Кетлін мовби відчувала на собі очі міста. Коли вони дісталися Червоного Дитинця, грати були опущені, а величезна брама зачинена на ніч, проте вікна замку миготіли численними вогнями. Стражники залишили коней за стінами і провели її через вузьку потерну, а далі нескінченними сходами до башти.
Він сидів сам у кімнаті за важким дерев’яним столом і писав при світлі олійниці. Коли її провели досередини, він відклав перо і подивився на неї.
— Кет, — мовив він тихо і спокійно.
— Чому мене привели сюди таким чином? — вимогливо запитала вона.
Він підвівся і коротким помахом руки відіслав сторожу.
— Залиште нас.
Сторожа вийшла геть.
— Сподіваюся, з тобою поводилися як належить, — почав він, коли вони зникли. — Я віддав чіткий наказ.
Тоді він помітив перев’язки.
— Твої руки…
Кетлін не відповіла на незакінчене питання.
— Я не звикла, щоб мене викликали, мов служницю, — мовила вона крижаним голосом. — Здається, хлопчиком ви пам’ятали шляхетні звичаї.
— Я розгнівав вас, моя пані. Та це не входило у мої наміри. — Він виглядав винуватим. Від цього до Кетлін повернулися спогади. Він був бешкетним хлопчиськом, але потім завжди виглядав винуватим — такий вже мав хист. Роки не дуже змінили його. Петир був невеличким хлопчиною і виріс у невеличкого чоловічка — на вершок-другий нижчого за Кетлін, швидкого та тендітного, з гострими рисами обличчя і глузливими сіро-зеленими очима, які вона добре пам’ятала. Зараз він мав маленьку гостру борідку і сиві нитки у темному волоссі, хоча ще й за тридцять не перевалив. Сивина пасувала до срібного пересмішника, яким він застібав делію. Навіть малою дитиною він дуже полюбляв срібло.
— Звідки ви знали, що я приїхала до міста? — запитала вона.
— Наш пан Варис знає усе, — відповів з усмішкою Петир. — Він скоро до нас приєднається, та спершу я хотів побачити тебе наодинці. Пройшло стільки часу, Кет. Скільки ж це років?
Кетлін пропустила мимо вух його панібратство. Зараз вона мала більш нагальні запитання.
— Тож мене знайшов Королівський Павук, так?
Мізинець скривився.
— Не раджу кликати його так у вічі. Він досить вередливий — мабуть, від того, що євнух. Коли в місті щось трапляється, Варис завжди знає, що і де. А інколи він знає ще до того, як усе сталося. Він усюди має шепотинників, яких називає своїми маленькими пташечками. Одна з його пташок почула про ваш приїзд. На щастя, Варис прийшов до мене.
— Чому саме до вас?
Він знизав плечима.
— Чому б ні? Я — коронний підскарбій, радник самого короля. Селмі та князь Ренлі поїхали на північ зустрічати короля, князь Станіс виїхав на Дракон-Камінь, тож залишилися тільки маестер Пицель та я. Вочевидь, з цих двох природньо було вибрати мене. Я ж-бо завжди був другом вашій сестрі Лізі, й Варис це знає.
— А чи знає пан Варис…
— Пан Варис знає усе… окрім того, навіщо ви приїхали.
Він підняв брову.
— То навіщо ж?
— Хіба дружині не дозволено сумувати за чоловіком, а матері — відвідати своїх доньок? Хто відмовить їй у цьому праві?
Мізинець засміявся.