Гра престолів

Робб дістав меча і змахнув ним у повітрі.

— Я вб’ю його сам!

У відповідь пан Родрік сердито гримнув на свого учня:

— Ану прибери! Ланістери їдуть за кількасот верст звідси! Ніколи не оголюй меча, якщо не мусиш негайно битися ним. Скільки ще разів маю тобі казати, дурний хлопчисько?

Присоромлений Робб прибрав меча до піхов, раптом ставши на вид знову дитиною. Кетлін мовила до пана Родріка:

— Бачу, мій син тепер при зброї.

Старий майстер-мечник відповів на це:

— Я вирішив, що йому вже час.

Робб подивився на матір, занепокоєно чекаючи відповіді.

— Аби ж не запізно, — мовила вона. — Скоро Зимосічі можуть знадобитися усі мечі, які в ній є, але не дерев’яні.

Теон Грейджой поклав руку на руків’я свого клинка і проголосив:

— Ласкава пані, якщо справа йде до цього, пам’ятайте, що мій дім у великому боргу перед вашим.

Маестер Лювин посмикав свого ланцюга там, де він тер шию.

— Ми не маємо нічого, крім припущень. А звинувачення стосується улюбленого брата королеви, і навряд чи вона його схвалить. Треба мати докази або ж назавжди поховати таємницю.

— Доказом є кинджал, — відповів пан Родрік. — Не може бути, щоб такої розкішної зброї ніхто не упізнав.

У цю мить Кетлін зрозуміла, що дізнатися правду про кинджал можна лише у одному місці.

— Хтось має поїхати до Король-Берега.

— То поїду я, — визвався Робб.

— Ні, — заперечила мати, — твоє місце тут. На Зимосічі завжди має сидіти Старк.

Вона поглянула на пана Родріка з величезними сивими баками, на маестра Лювина у сірій рясі, на молодого Грейджоя — стрункого, чорнявого і зухвалого. Кого ж послати? Відповідь прийшла сама собою. Кетлін відкинула ковдру негнучкими, мов кам’яними, замотаними пальцями і вибралася з ліжка.

— Я маю їхати сама.

— Ласкава пані, — мовив маестер Лювин, — чи це розумно? Ланістери вже напевне вітатимуть ваше прибуття з підозрою.

— А як же Бран? — запитав Робб. Тепер бідолаха зовсім заплутався. — Ви ж не бажали його залишати.

— Я зробила для Брана все, що могла, — відповіла Кетлін, кладучи поранену руку йому на плече. — Зараз його життя у руках богів та маестра Лювина. Ти сам нагадав мені, Роббе, що я маю інших дітей і повинна про них дбати.

— Вам знадобиться добрячий супровід, моя пані, — мовив Теон.

— Я відправлю Гала із загоном наших стражників, — підхопив Робб.

— Ні, — заперечила Кетлін. — Великий загін приверне зайву увагу. Не хочу, аби Ланістери знали про мій приїзд.

Пан Родрік заперечив:

— Вельможна пані, дозвольте поїхати хоча б мені. Королівський гостинець небезпечний для самотньої жінки.

— Я не хочу їхати королівським гостинцем, — відповіла Кетлін, тоді подумала хвильку і кивнула на знак згоди. — Двоє вершників не повільніші за одного, зате набагато швидші за довгу валку возів. Я буду рада вашому товариству, пане Родріку. Ми поїдемо вздовж Білого Ножа до моря, а в Білій Гавані наймемо корабель. Сильні коні та свіжі вітри мають доправити нас до Король-Берега хутчіше за Неда та Ланістерів.