Замах на бродягу

Могло здатися, що комісар раптом став власником нічних кабаре і, незважаючи на різницю у статурі, намагається якнайретельніше наслідувати Еміля Буле. Спроквола, не проминаючи жодної деталі, він знову і знову обходив вузькими горбатими вуличками той шматок території, в якому замикався світ колишнього корабельного метрдотеля. А навколо, щохвилини мінячись, вирувало неспокійне монмартрське життя.

Ось дружно спалахнули і затанцювали перед очима сотні неонових вогнів, вигулькнули на пороги кабаре швейцари в обшитих галуном лівреях. Повітря збудоражила лихоманка джазу.

Немов розбуджені багатоголосим виттям саксофонів, на вулицях з'явилися одягнуті по-вечірньому парочки. Дедалі частіше замиготіли червоні вогники таксі, що привозили на Монмартр усе нових любителів нічних розваг. Вулиці сповнилися людьми нічних професій.

Раз у раз з ним намагалися заговорити жінки. Він звернув на Нотр-Дам-де-Лоретт і почав повільно спускатися до «Святого апостола». Щовечора Еміль Буле проробляв цей маршрут, можливо, так само, як комісар, неквапливо, заклавши руки за спину. Тільки замість люльки він смоктав м'ятну цукерку.

Дійшовши до кабаре, Мегре зупинився. Колись у «Святого апостола» був інший хазяїн і інша назва, а відвідували його здебільшого шикарні дами в смокінгах.

Так, Монмартр справді змінився. Зараз тут лунала інша музика і в іншому ритмі, танок неонових вогнів став жвавіший, несамовитіший, та й самих вогнів побільшало. Але і грали в оркестрах, і запалювали вогні ті ж самі люди, що й двадцять років тому. Деякі з них просто змінили роботу, як, наприклад, оцей теперішній швейцар із «Святого апостола», котрий, як старого знайомого, привітав комісара.

Це був колишній російський генерал, білобородий велетень, який у іншому кабаре співав колись свої сумні старовинні пісні, награючи на балалайці.

— Ви добре пам'ятаєте вівторковий вечір?

— Я добре пам'ятаю усі вечори, що їх подарував мені Всевишній, — з пафосом відповів старий.

— Ваш хазяїн був тут того вечора?

— Так, приблизно о пів на десяту, з гарненькою панночкою.

— Ви, певно, маєте на увазі Аду?.. І більше не приходив?

— Клянусь святим Георгієм, що ні!

Чому саме святим Георгієм?

Він зайшов усередину, окинув залитий оранжевим світлом бар, у якому перші клієнти, примостившись на високих стільцях, цідили свої віскі, коктейлі, коньяки.

Певно, хтось повідомив про його появу, бо весь персонал кабаре зустрів його гострими поглядами, в яких цікавість змішувалася з занепокоєнням.

Він не хотів нікого турбувати і повернувся до «Лотоса», переморгнувся з Мікі, взяв жетон у гардеробниці і зайшов до кабіни.

Там, в особняку на Ля-Брюйєр, як і досі, ніхто не брав трубки.

Мегре попрямував до «Блакитного поїзда», невеличка зала якого справді нагадувала вагон-ресторан. Заглушливий брязкіт оркестру примусив його мерщій вийти геть.