Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Я не збираюся ні засуджувати вас, ні докоряти вам, але, як уже згадав Ральф, дивлюся на відмову як на антипатріотичний вчинок.
— Я не сказав, що дотримуюся такої думки, — жваво заперечую я. — Я відніс її на рахунок властей.
— Я так і зрозумів, — каже Джес, — що ти її не поділяєш. А я поділяю.
Я мовчу, Стайн теж. Мені не хочеться говорити Джесові, що загалом він має рацію, але зокрема — ні. Бо адміністрація, яка керує нами, не гідна довіри, особливо щодо нас! Коли зважити на тиранію й свавілля, які нині панують у країні, то чому б не припустити, що, використавши нас як плідників, завтра адміністрація не вирішить зробити з нас скопців? Але я не кажу про це ні слова. Не знаю, чи Джоан Пірс давала Джесові читати статтю Дебори Грімм. Мабуть, ні. Вона, як і я, не повинна довіряти його наївності. Може, навіть його конформізму.
— Пора вже зробити шпигунству компенсацію, — каже Стайн.
З тією самою неприязню до Джеса, з якою кілька хвилин тому він із нього глумився, Стайн уриває розмову. Вислів «зробити шпигунству компенсацію» (його придумав Стайн) означає, що після таємного обміну думками я маю знову ввімкнути підслуховувальний пристрій, щоб він із півгодини позаписував нашу невинну розмову за чаркою віскі. Це щоб той, хто бачив, як до мене заходили Джес і Стайн, не здивувався, що на магнітофонній стрічці немає ніякого запису. Щоправда, в цьому випадку під час прослуховування стрічки можуть помітити, що запис зроблено із зміщенням часу. Але доводиться ризикувати.
Коли Джес і Стайн пішли від мене, я надягаю піжаму й ходжу сюди-туди по кімнаті. Перегодя зупиняюся біля вікна і, як уже робив цього вечора, підіймаю ріжок штори. Навпроти, зачинившись у такій самій, як моя, кімнаті, спить або не спить Берідж. Нас розділяють якихось двадцять метрів і страхітливе табу: якби ми з нею лягли в одне ліжко, то це було б, принаймні для мене, самогубство.
Одначе третього червня, знехтувавши — я цього певен — мою відмову, приїде група лаборантів по моє сім’я. Через рік, через десять років це сім’я запліднить десь в Огайо чи в Алабамі відібраних комп’ютером жінок, якості яких будуть доповнені моїми. І від цього зачаття на відстані, на подвійній відстані — в просторі й часі — народяться немовлята. Тих немовлят виростять у державних дитячих притулках, вони не знатимуть ні батьків, ні навіть матерів, звільнених від материнських обов’язків. Яке прекрасне поріддя ми матимемо! Прекрасне і чистокровне! Ось вам останній винахід нашої культури: статевий інстинкт остаточно поборено!
Я чую, як у своїй кімнаті ворушиться Дейв, Я зупиняюсь, затамовую подих і прислухаюсь. Ні, все гаразд. Сердешний Дейв! Йому дванадцять років. Він не знає, як відрізнятиметься його життя від нашого.
Розділ сьомий
Аніта приїздить у середу ввечері, саме тоді, коли ми з Дейвом збираємося до кафетерію. Вона бліда, стомлена й змучена. Цілує мене на ходу, здалеку киває головою Дейвові, каже, що помирає з голоду, але спершу хотіла б скупатися й перевдягтись. І замикається зі своєю валізкою у ванній кімнаті.
Вона не побула з нами й трьох хвилин. Зовсім небагато, коли зважити на півторамісячну розлуку. Я телефоную містерові Берроу й запитую, чи можна взяти з собою Аніту до кафетерію. «Ну звісно, докторе, — каже він своїм солодкавим і водночас черствим голосом. — Ми з Кейт радо приймемо її за нашим столом… (Пауза.) Певна річ, і вас теж. — Ці слова він проказує швидко й байдужно. — Гадаю, Дейвові також буде приємно посидіти за столом разом зі своїми маленькими друзями». («Що?!» — вихоплюється в Дейва, який узяв у мене трубку.)
Потім я кладу трубку й чекаю. Дейв теж чекає. Обидва сидимо мовчки. Час від часу наші погляди зустрічаються, і хлопчик опускає очі. Я добре знаю, що діється в його душі. Він уже відчув, як мене розчарувала Аніта в перші хвилини після свого приїзду, і це його засмутило, хоч собою він і задоволений.
Скупавшись, Аніта справляє враження Венери, так мовби вона заново народилась. На мить вона зупиняється у дверях кімнати — ніби для того, щоб ми помилувалися нею. Чудове волосся кольору червоного дерева хвилями спадає на міцну, тонку шию, на губах ледь помітні сліди помади, вії підфарбовані тушшю, на шиї одна, але справді гарна прикраса: золоте кольє, яке відтіняє молочний колір шкіри; а щоб підкреслити свою скромність, Аніта надягла простеньку чорну сукню, яка коштує, мабуть, цілого багатства. І ось вона стоїть перед нами, тримаючи голову так, як ніколи досі не тримала: наче усвідомлює не тільки власну вроду, а й усю значущість своєї діяльності.