Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— До мене прийшов журналіст. Коли люди вашого фаху розумні, я почуваю себе з ними невимушено і розмовляю щиро. Моє переконання, що все на світі тлінне, однаковою мірою стосується і майбутнього — звідси нема нічого святого. Я справді вірю, що наш світ — остання ланка в ланцюгу, тому й кажу всю правду.

— Цікаво, а як ці ваші загальні розмірковування відбилися в розмові з моїм колегою?

— Якнайприкріше. Я жартував і викладав геть усе. Переступив усі межі. Хіба вам невідоме те інтерв’ю?

— Ні.

— Я заявив, ніби з самого початку передбачав зростання мого пацієнта, але задля цікавості й розваги довів експеримент до кінця.

— Віл подав на вас у суд?

— Ні.

— Тоді вам пощастило.

— Навпаки. Він зателефонував мені і повідомив, що прочитав інтерв’ю, і попередив, що вб’є мене. «Довгі роки я вас поважав, — зазначив він, — і не бажаю прикро розчаровуватись. Усе вирішено».

— Що ж ви зробили?

— Спакував валізи. І чкурнув першим літаком. Віл — за мною, як мені розповіли, на транспортному літаку. Ось так, аж до сьогодні, ми гасали по всій Європі. Я попереду, однак постійно відчуваю дихання переслідувача. Не уявляєте, як поквапливо я тікав з тих міст, де б залюбки лишився.

Чи не могло статися, що ви накивали п’ятами, сприйнявши мене за свого переслідувача?

Це виключено. Як би не ховався той неборака, він скрізь примітний. Саме тому я і живий досі. Скажімо, ось такий випадок у «Гранд-отелі» в Стокгольмі. Мені настійливо приносили газету — шведською мовою! — і підсовували під двері. Якось, перш ніж сісти за смачний сніданок, я підняв газету і, побачивши фотографію, вигукнув: «Ніколи не думав, що й на цих широтах проводять карнавали!» Я погано бачу без окулярів, коли ж одягнув їх, то зойкнув. На фотографії був зовсім не карнавальний велет, якого тягли на візку. То був мій величезний Віл серед захоплених стокгольмців.

— Тож ви знову спакували валізи?

— І першим же літаком гайнув на Балеарські острови. Відтоді, де б не опинився, щодня розпитую в ресторанах, готелях, кафе, газетних кіосках — скрізь! — чи не бачили там випадково велетня.

— А тут він не з’явиться?

— Принаймні сьогодні — ні. Він подорожує пішки, а коли зласкавиться який-небудь водій, то в кузові вантажівки. Мені казали, що вчора бачили його в районі Дольдера, біля Цюріха. І хоч у цьому будинку я в безпеці (двері вкрай міцні, а на вікнах — грати), для більшої певності зранку гайну до Італії.

— Краще поквапитись.

— Ви так гадаєте?

— Мені здається, я бачив його на дорозі.

— Це чудисько невтомно мене переслідує. Де ви його бачили?

— Неподалік. Я їхав із Женеви дорогою на Бріге. І раптом відчув удар у правий бік машини й побачив щось дивовижне.

— Що саме?

— Це тривало лише мить. Я вирішив, що мені привиділось. Із сніговію вихопилася велетенська постать і впала на машину, розкинувши руки.