Фантастика Всесвіту. Випуск 2
- Автор: Аллен Вуди, Азимов Айзек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 2». Краткое содержание книги:
Вчитель підхопився зі стільця і зашкутильгав по кімнаті. «Він і справді нагадує капітана, — подумалось Ругероні. — Чи й гарпунника, що видивляється в морі кита».
Мелвіл зазначив, що шукати доцільність і лад у довколишньому світі прагне сам наш розум. Людський розум, як на нього, тяжіє до безсмертя, а тіло несе ознаки минущості. Ця невідповідність і спричинює наш життєвий смуток.
— Але, — провадив він далі, — оскільки розум дано для мислення, а сам ти уособлюєш у собі весь світ, то я продовжив свої пошуки. Хто чого шукає, те й знаходить. Учора ввечері — еврика! — мене осяяло, і тепер я маю чарівну паличку-ключик; приклавши її до будь-якого почуття, вчинку, поривання, душевного стану, можна визначити їхню вартісність.
І порадив учневі переконатися самому.
— Виберіть якесь почуття і протиставте йому.
— Кому, пацюкові?
— Так, пацюкові.
— І що ж мені вибрати? — аж ніби розгубився Ругероні.
— Будь-що: кохання, секс, дружбу, себелюбство, співчуття, заздрість, жорстокість. Чи прагнення влади, задоволення бажань і ласолюбство, хвалькуватість чи скнарість. Що спаде на думку.
— Якщо я вірно вас розумію, — мовив Ругероні, — то пацюк означає смерть.
— Так, нашу смерть, наше зникнення, а також зникнення всього — речей, людей, історії, світу.
— І що не витримає протиставлення, нічого не варте?
— Атож, хоч ваше шановане самолюбство й безцінні гордощі теж виявляться марними.
— А боягузтво? — докинув Ругероні, в якого, прокидалася гострота думки, коли зачіпалося його самолюбство. — Можливо, його перевага в тому, що проганяє саму думку про смерть?
— Така втеча небагато важить, — відказав Мелвіл. — Адже пацюк неминучий. Смерть — із століття в століття. Чого варті якісь дні чи роки перед вічністю? А щоб закарбувати їх у свідомості, слід надати надзвичайної вартісності буттю. Іншими словами, опоетизувати його.
Проте учень не відступав. З якоюсь аж затятістю (принаймні так видалося Мелвілу) він зауважив:
— Гаразд, сеньйоре. Тоді погодьтеся, вважаючи безглуздими ймовірні переваги боягузтва, напрошується висновок, що навіть такий злочин, як убивство — дрібниця. Якщо, скажімо, торкнутися його вашим коштовним пробним каменем.
Якби Ругероні не захопився своїми хитромудрими розумуваннями, то, певно, помітив би, як міниться обличчя вчителя: з розпашілого воно спершу ніби посиніло, а тоді й побіліло, як крейда. Але це тривало лише мить. Майже впокорено вчитель посміхнувся:
— Вітаю вас, Ругероні. Пишаюся вами. Ваш закид вказав на обмеженість — чого приховувати — мого універсального ключа до людської поведінки. Очевидно, я розмірковував про людство, що його складають такі люди, як ми з вами. Хіба можна уявити, щоб хтось із нас серйозно замислився над тим, добре це чи погано — вбити ближнього? Зізнаюсь, я не брав до уваги вбивць, цих загадкових і незбагненних осіб…
— Так чи інакше, доведеться визнати: це трохи похитує віру у ваш ключ, пробний камінь чи чарівну паличку… Цей інструмент не завжди точний.
— Гадаю, Ругероні, ви не вимагатимете наукової точності від так званих — досить невдале визначення — суспільних наук. Прагнення піднести їх до рівня точних наук лише принижує їх.
Ругероні раптом відзначив:
— А пацюка сьогодні щось не чути. Чи не забрався він геть?
Мелвіл трохи роздратовано заперечив:
— Хоч його й не чути, він напевне десь тут.
Він ледь віддихувався після бігу. Знову запізнювався. Як ніколи. Двері будинку розчинені, на підлозі кабінету настільна лампа, а в кріслі Мелвіла сидів поліцейський.
— Що сталося? — здивувався він.
— То ви і є студент Ругероні?
Це запитав не поліцейський, а комісар Бальдасарре, він зайшов до кабінету з сусідньої кімнати. Ругероні повторив запитання.
Комісар Бальдасарре був похмурий і опасистий чоловік, зовнішність його свідчила про неохайність, неуважність і недбальство. Стомлений, він наче тільки й вишукував крісло, аби впасти в нього. А тоді позіхнув і кліпнув очима. Потім втупився ніби в порожнечу невиразним, хоч і зичливим поглядом. І відказав:
— Якщо відверто, то я вас і чекав, аби про це запитати.
«Отже, мене в чомусь підозрюють», — подумки виснував Ругероні. І запитав уже комісара:
— А можна взнати, чому ви мене чекали?
Комісар знову позіхнув, потягнувся і став неквапливо пояснювати. Мовляв, знаючи про те, що Ругероні щоранку приходив сюди брати уроки, він подумав, що хлопець, який постійно спілкується з професором, міг би пролити світло на дещо й посприяти поліції.