Фантастика Всесвіту. Випуск 2

Він прочинив двері, а коли ми пройшли, відразу їх захряснув. Чи тому, що кімната була маленька, чи тому, що мала лише три отвори — двері, вікно й грубу, в якій палали соснові полінця, уперше тієї ночі я відчув себе впевнено й бадьоро. Я підійшов до вікна, відсунув фіранку і побачив нічну імлу, білі віконні ґратки, а збоку легенькі сніжні плями.

— Краще запніть фіранку, а то від самої цієї ночі стає холодно, — зауважив з посмішкою господар. — Сідайте ближче до груби, а я тим часом приготую чай.

Я залишився сам і мимоволі подумав: «Ця ніч, що так загрозливо почалася, має щасливе завершення». Не хочу перебільшувати, але, схоже, я зовсім забув (тобто, мій організм забув) про грип.

Аж ось і професор з чаєм. Тож почнемо інтерв’ю.

— Я можу запитувати про будь-що?

— Про що забажаєте.

— Ви суперечлива натура?

— Краще сказати — непостійна. Імпульсивна.

— Цілий рік ви мене уникали, а коли ми таки зустрілися, то ніби радієте.

— Отож-бо й кажу, що я імпульсивної вдачі. Ви мене вполювали, і тепер дещо незручно, що завдав вам стільки клопотів. Замість відбиватися, радію новій ситуації.

— То ви оптиміст?

— Непослідовний, та й доволі брутальний. Оскільки вважаю, що все на світі нетривке, то не особливо переймаюсь навіть найдорожчим для мене. Здатність помічати в будь-якій ситуації кумедне мирить мене зі світом і власною долею.

— Ви нарікаєте на долю?

— Ні, хоча в чаклунового учня доля зрадлива.

— Ви вважаєте себе учнем чаклуна?

— Як і кожен дослідник, що робить внесок у науковий прогрес.

— А чому уникаєте інтерв’ю? Із сором’язливості чи щоб не марнувати часу?

— Не втямлю, чому має бути саме одна з цих двох причин?

— Це не причини. Відмовки. Нині стільки людей уникають інтерв’ю, що мимоволі запитуєш себе: чи не епідемія це, або просто мода.

— Щодо мене, то — ні.

— Прикро визнати, але нами керує потяг до наслідування. На думку соціолога Тарде, це рушій суспільства.

— Очевидно, цей Тарде має слушність. Та я уникаю журналістів з поважнішої причини. Принаймні, як на мене.

— Назвіть її.

— Ні, не можу.

— Схоже, підкреслюючи свою брутальність, ви трохи перебільшуєте.

— Гаразд. Будемо послідовними: в світі немає чогось суттєвого. Тож я скажу: дехто хоче мене вбити.

— Отже, поки я ловив вас для інтерв’ю, ви тікали від когось?

— Саме так.

— А докази?

— Я уникаю журналістів, бо вони ще брутальніші за мене. Самі не бажаючи того, наводять на мене переслідувача.

— Схоже, якийсь неймовірний персонаж.

— Якщо вже він неймовірний, то ви просто пихаті. Кажете, ніби я зрадів вам. Чому б це мені радіти незнайомій людині?

— Мені здалося, що ви зраділи.