Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
А чи не ревнощі це в мені заговорили? Ревнощі до Вані? Що він, а не я, витягне Льолю з отого болота? Я, що так болів за її долю, лишаюся збоку, а на моє місце стає другий…
Але він одружиться з нею. Він насправді може врятувати її. А я?.. Я навіть не знаю, чого я хочу. Просто від нічого робити. Так виходить… А дівчина з Льолі — того… Куди тій Ніні Сергіївні! За пояс заткне. Ваня не дурень, вухо парняга. Їй-богу, він молодець!..
Звичайно, я б на його місці не так би зробив: я дав би їй генеральний іспит. Я б…
Смеркало. Надворі здіймалась завірюха. Завивав тоскно вітер і бряжчав вітами береста об шибку. І думалось, мріялось…
…Приходжу ввечері додому, а вона зустрічає. В кімнаті тепло, затишно й так уже хороше. Вона зачесана гладенько, чепурненька і мила-мила… А в ліжку синок маленький ніжками дригає. Я до нього губами отак: «Аґусі!..» А він оченята примружив і беззубим ротиком: «Гі-гі!..»
Їй-право! Нічого страшного в цьому немає. Нічого неморального, неетичного. Не всім же обов'язково дружитися з доньками колишніх генералів чи сучасних панів. Хто мені заборонить?.. Ніхто! Коли ж і помилюся — можна буде і к чорту послати. Навіть можна це в умову їй поставити… Гайда на розшуки!
Я хутко схоплююся з ліжка, зодягаюсь і вибігаю на вулицю. Там сідаю в трамвай — і на 13 лінію до Нелі. Застав її дома, але про Льолю вона нічого нового не сказала. Ще вона стороною закидала, щоб я зостався підночувати. Та я, щоб відкараскатися, пообіцяв іншим разом і побіг. По дорозі враз пригадав за старигана Анатолія Федоровича.
Тю ти, чорт забери!.. Та, може ж, вона в нього живе? Це ж так можливо.
За якийсь час був уже перед великим будинком на вулиці Короленка. Піднявся сходами до його квартири й зупинився.
Як же почати розмову з ним? Як до нього під'їхати?.. А, буде як буде.
Постукав. Відчинила якась дівчина.
— Пробачте! Анатолій Федорович дома?
— Дома… Але вони зараз… постривайте хвильку!
Дівчина зникла за дверима. Згодом повернулася і винувато заблимала очицями.
— Нема Анатолія Федоровича вдома. Я помилилася…
— А ви не… той… ви часом не брешете?
Де в мене така нахабність узялася? Просто аж здивувався. Та не будь тої нахабності, я б, може, і не побачив старигана. Не встиг я й подумати, що далі говорити, як раптом з-за дверей почулося:
— Заходьте, заходьте!.. То ми пожартували.
Говорив сам старий. Я зайшов до вітальні, не скидаючи кашкета, запитав:
— Ви будете Анатолій Федорович?
— Так-так…
— Дуже приємно. А я брат Льолин… Ви знаєте таку?
Стариган ураз ізігнувся, як песик, і переступив із ноги на ногу. І таким же він здався тоді нікчемним, що хотілося плюнути йому в морду. Занінікав:
— Льолин?.. Льолю?.. Щось не пригадую.
— Як не пригадуєте?.. Жінки своєї не пригадуєте?
— Жінки?.. Ніякої жінки в мене не було… Ви, мабуть, помилилися, товаришу?..
— За кого ви мене тоді вважаєте?.. Я, здається, ще з глузду не з’їхав і рахувати вмію. Будинок № 105, кватира 11.
— Так-так… Льолю теж одну я знаю… Та чого ми стоїмо тутечки? Прошу до кабінету!..
— Дякую, мені й тут добре. Ви краще скажіть мені, де вона зараз?
— Де вона?.. Пробачте. Я хотів вас об цім запитати… Я їй трохи винен, той… Ось постривайте!
Дідусь хутко повернувся й зник у сусідніх дверях. За мить повернувся з якимись папірцями в руках.
— Будь ласка, товаришу!.. Передайте це їй. Я вас прошу!..
У моїх руках зашелестіли два червінці. Я кинув їх йому в морду й вискочив на сходи, навіть не попрощався. Що так грубо я повівся зі старим, мені не свербіло. Було навіть втішно від цього. Приємно і втішно…
Коло воріт я налетів на якусь жінку. Попрохав пробачення й запитав:
— Скажіть, хто живе в одинадцятій кватирі?
— В одинадцятій?.. А хто його знає… Говорять, що професор якийсь чи абликат.
— Не знаєте, ну й добре. Бувайте здоровенькі…
На розі озирнувся. Жінка стояла на тому ж місці і дивилася мені вслід. І чомусь мені здалося, що вона іронічно посміхається й думає:
«От псих, видко, якийсь!..»
Над цією думкою замислився:
«А чи й справді я не схожий зараз на психа? Га?.. Гасаю по місту, як неприкаяний, і шукаю вітра в полі. Слово честі, в мене не всі вдома!.. Ану, дай перевірю!»
Я повертаюсь назад і прямую до жінки. Нахабства в той вечір було — хоч відбавляй. Запитав у неї:
— Скажіть, чого ви дивилися мені вслід?..