Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Пробачте. Ви давно її бачили?
— Ви це про Льолю?
— Так-так… — Узяв мене під руку.
— Та місяців зо два, коли не більше.
— Угу… Давненько, виходить.
Вийшли на вулицю, зупинились.
— Ну, ви кудою думаєте далі? — запитався Ваня. — Нагору, наниз?..
— Я? Та мені, власне, кудою хочете.
— Ні, справді? Я можу вас провести.
— Ну, добре…
Пішли. До рогу пройшли майже мовчки. Потім заговорив тихо Ваня:
— Ну от! Тут менше публіки… Я хочу з вами де об чім поговорити.
— Будь ласка, прошу!
— Скажіть, в чому полягає ваше «товариш Льолин»?
— А це для вас так цікаво?
— Да, я хотів би знати.
Я почав був вигадувати якусь чергову байку, та Ваня раптом перебив:
— Пробачте!.. Ви гадаєте втаїти від мене, що Льоля повія? Говоріть одверто…
По цьому я трохи розгубився. Мені соромно стало за мою брехню. Але потім попрохав у нього вибачення й розповів йому про все. З початку до кінця, не виключаючи й щоденника. Він уважно слухав, запитував про окремі деталі, а коли я закінчив, промовив:
— Дякую за одвертість! Я радий, що з вами зустрівся…
І потім по паузі додав:
— А ще дужче буду вдячний, коли ви… той… ну, коли взнаєте, де вона, і мене сповістите.
Я поцікавивсь, для чого це. Ваня, повагавшись хвилину, відповів:
— Поміж мною й Льолею багато спільних рис… І я гадаю, що на цьому спільному ми б до чогось із нею договорились.
Мені було зрозуміле все. Але воднораз цікавило: в чому ж саме полягають оті спільні риси? Запитав про це. І розповів мені Ваня таку історію:
— Мені зараз двадцять сім. Я молодий, здоровий і непоганий, як бачите. Дев’ятнадцятьох років я одружився з одною молодою дівчиною. Дуже любив я жіночку і був щасливий. Але… Тут я мушу відхилитися від теми й розповісти дещо з моєї біографії. Батька свого я не знав. Мати ж була повією. Жили ми в Харкові десь на Заїківці. І не життя то було, а каторга. Всі мої дитячі роки пройшли в невимовних злиднях і бідуванні. Пригадую — мати все хворіла й днями не підводилася з ліжка. Я коли згадаю про ті жахливі дні, стає моторошно. Та про них я не буду розповідати… Як було мені сім років, знаю, мати кинула свою професію й стала пралею. Але хворіти й тоді не переставала. Поза всіма хворобами, що їх так було багато в неї, в неї були ще пранці. Лікування забирало в нас останні копійки. Життя щодалі ставало жахнішим — і вона… втопилася. Мені тоді було дев’ять. Мене забрали якісь люди до приюту. Я там вивчився і, як бачите, зараз шофером.
Я це коротенько, але ви, мабуть, поспішаєте — і я не буду вас затримувати…
Через рік по одруженні в жінки народився синок і… мертвий. Я місця собі не знаходив, ледве не збожеволів. Знав: наді мною тяжить гріх батьків. На мені, на моєму поколінні окотилось усе лихо. Я тоді звернувся до лікарів по пораду. Та вони нічого певного мені не відповіли. Я з нетерпінням почав чекати другої дитини. Два роки чекав і вже гадав, що їх зовсім не буде, коли ж ні. На третьому році завагітніла жінка. Як чекав я пологів, не буду говорити. Це так важко мені зараз. Знав, що знову буде мертве… Але народилось живе. Та було б краще йому не родитись: каліка найшлась, урод. Похиріло щось із місяць і дуба дало.
По тому кинув я Харків, кинув жінку… Власне, я її не кидав. Розійшлись по-хорошому. А тепер, як самі бачите, двадцять сім років, а одружитись боюсь. Не хочеться зав’язувати віку людям. Скільки тих дівчаток трапляються, падають на мене самі — і не можу… Навіть монахом уже прозвали…
Ваня посміхнувся й зупинився. Потім узяв мене за обидві руки й промовив:
— Отаке, дорогий Владиславе Андрійовичу! У цьому й полягають оті спільні риси. Будьте сватом!..
Спав тої ночі як ніколи: довго й міцно. Навіть не снилось нічого. А як прокинувся, то першою думкою було про вчорашню розмову з Ванею. Про спільність їхніх рис…
Хороша спільність: Льоля — самка, все її життя майбутнє в дітях. А Ваня — якраз навпаки. Цікаво, як він гадає?.. Невже він гадає, що повія не може родити? Чи, може, ота чесність із собою: обоє, мовляв, рябоє? Напевно, так!
І того самого ранку я вперше замислився над своєю роллю.
Сват, ха-ха-ха!..
Ой, не можу!.. Голово ти моя, клоччям напхата!.. І навіщо я пообіцяв йому таки знайти Льолю? До чого цей клопіт? Навіщо, нарешті, мені Льоля? Що за християнство? Брат я їм, сват?!
А, пошлю все до чорта. Годі!..
Лежав так на ліжку й філософствував. Годину, дві чи, може, і три.