Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Виведення коронних військ з України мало вкрай негативні наслідки не лише для збереження непорушності польсько-кримського союзу, а й загалом для інтересів Речі Посполитої в Україні та особистої долі гетьмана Тетері. Після того як військова присутність Варшави на Правобережжі обмежилася двохтисячним контингентом, зосередженим в основному в Білоцерківській та Корсунській фортецях, антипольське повстання з новою силою розгортається на Поліссі та Південній Київщині, перекидається на Брацлавщину, Південну Волинь та Подільське воєводство. Втративши в Україні будь-яку підтримку, у другій половині червня 1665 р. Тетеря залишає терени України та виїжджає до Польщі. В Україні ж розгортається боротьба за осиротілу гетьманську булаву не на життя, а на смерть. Чи не найвагоміші шанси її здобути були в полковника Дрозда та генерального осавула Дорошенка.
Впливовий серед козацтва полковник і претендент на гетьманську булаву Василь Дрозд (Дрозденко) походив, імовірно, з Сіверщини. Принаймні саме тут, у містечку Ольшанське Ніжинського полку, на початку 1650-х рр. Дрозд уперше був обраний козаками на старшинство — уряд городового отамана. Утім, через свою неспокійну, а можливо, і дещо авантюрну вдачу, козак не міг надовго затриматись у відносно спокійному українському регіоні. І на початку 1656 р. вже бачимо його на білоруських землях, під командою полковника Нечая. Згодом Дрозд перебирається на Подністров'я, де в 1664 р. стає одним з організаторів і лідерів антипольського повстання, розвиток якого влітку наступного року змусив правобережного гетьмана Павла Тетерю відмовитись від гетьманства і втікати до Польщі. Після втечі Тетері Дрозд реально претендує на булаву гетьмана Правобережної України.
Утім, у тій розрусі, що сталась у краї, у нього був вельми серйозний суперник — Петро Дорошенко. Дорошенко був представником одного з найшановніших в Україні козацьких родів. Достатньо буде сказати, що його дідом був один з найвідоміших козацьких гетьманів першої половини XVII ст. Михайло Дорошенко. Петро був серед тих козаків і старшин, які разом з Хмельницьким наприкінці 1647 р. подалися на Запорожжя і вже наступного року розпочали повстання, що вилилося у визвольну війну українського народу. У другій половині 1650-х на посадах чигиринського та прилуцького полковників Дорошенко виявляє себе не лише як вправний дипломат і військовий діяч, але й здібний адміністратор, веде переговори з польськими, московськими, турецькими та шведськими дипломатами. 1658 р. серед інших підписує союзний Гадяцький трактат з Польщею. Виконуючи обов'язки генерального старшини, Дорошенко зарекомендував себе справжнім козацьким лідером.
Понад два місяці Дрозду вдавалось відбиватись від натиску військ Дорошенка, засівши зі своїм полком у Брацлаві. Після капітуляції 15 жовтня 1665 р. полковника перевезли під вартою до Чигирина. У травні наступного року Дрозд спробував утекти від Дорошенка до лівобережного гетьмана, сподіваючись за допомогою російських військ перемогти свого суперника. Утікачу вдалось навіть викрасти гетьманську булаву Дорошенка, але уникнути кари не пощастило. На шляху до Брюховецького Дорошенко перехопив Дрозда, а присуд військового суду був суворим — смертна кара.
«Хочу на Москві одружитися». Загравання гетьмана Брюховецького з царем і його наслідки
«Бачити пресвітлі царські очі».
Дипломатичні церемонії, ранги та люди першого гетьманського посольства до Москви
Після того як гетьман Брюховецький безславно залишив терени Правобережжя, чи не найбільше клопотів йому завдавав єпископ Мефодій. Після перших зачіпок поміж місцеблюстителем і лівобережним гетьманом, що мали місце ще наприкінці літа 1663 р., упродовж наступного року конфлікт поміж ними поступово набирав дедалі гостріших форм. Прагнучи перехопити ініціативу, на початку 1665 р. Мефодій передає на ім'я царя доповідну записку, у якій обґрунтовує необхідність проведення в Україні широкомасштабної реформи. Зокрема, він пропонував з метою обмеження фінансових зловживань гетьманської адміністрації залучити всі податні кошти, що збираються з українського населення, до царської скарбниці, щоб вони звідти витрачалися на виплати козакам за несення ними військової служби та йшли на утримання російських ратних людей в лівобережних містах. Єпископ вважав за необхідне негайно вивести з підпорядкування гетьмана та старшини міщан, збори та орендна плата з яких повинні були також надходити не гетьману, а московському монарху. У конфліктах, що виникають між гетьманським урядом і міським самоврядуванням, радив невідступно підтримувати представників міст. Крім того, істотно збільшити військову присутність Москви на Лівобережжі, для чого ввести додаткові контингенти до Києва, Переяслава, Чернігова та Остра. Реалізацію запропонованих ним нововведень Мефодій радив розпочати негайно, для чого просив виділити йому московських ратних людей «около полуторы тысяч человек» на чолі з «знатный человек и з дьяк», аби йому в Україні було «надежно приехать и говорить с гетманом».
На початку червня пропозиції місцеблюстителя розглядалися на засіданні боярської думи, на якому був присутнім і цар Олексій Михайлович. За результатами наради було ухвалено рішення відкликати відправлений в Україну за подачею Брюховецького царський указ про відібрання в міщан і присилку до Москви королівських привілеїв. Щодо реалізації інших пропозицій Мефодія — боярська дума не ухвалила ніяких конкретних постанов. І вочевидь, не останню роль в цьому відіграв той факт, що саме в червні 1665 р. український гетьман повідомив про свій твердий намір найближчим часом відвідати Білокам'яну, надаючи тим самим уряду Олексія Михайловича можливість обговорення піднятих єпископом питань особисто з Брюховецьким.
Варто зауважити, що вперше Брюховецький про свій твердий намір вже найближчої зими приїхати до Москви заговорив ще в серпні 1663 р. Потреба «бачити царські очі» прямо випливала з букви закону — з тексту «Нових статей» Юрія Хмельницького 1659 р. Щоправда, гетьман тоді переказав цареві своє бажання «бити чолом, щоб йому одружитися на Москві, а взяти б за себе московського народу вдову, собі рівню, тому що він уже є лисим». Складна ситуація в Україні та на її кордонах завадила Брюховецькому виконати свою обіцянку взимку 1664-го, але активність єпископа Мефодія в царських палатах не залишила гетьману простору для маневрування. Їхати таки було потрібно. Причому, збираючись до Москви, Брюховецький не приховував прагматичної мети посольства: «...власті собі прибавливать». Потреба в цьому існувала хоч би тому, що опозицію своїм діям, спрямованим на зміцнення гетьманського проводу, гетьман зустрів не лише з боку місцеблюстителя, а й ряду впливових козацьких старшин.
До складу посольства, крім гетьмана, входили як представники православної церкви, так і генеральні старшини, полковники й делегати від усіх лівобережних і частини правобережних полків, члени міських урядів великих лівобережних міст. Гетьманський уряд мали представляти генеральний обозний Іван Цесарський, генеральний суддя Петро Забіла, генеральні писарі Степан Гречаний і Захар Шийкевич, генеральні осавули Василь Федяєнко (Дем'яненко) та Павло Костянтинів, осавул Генеральної військової артилерії Богдан Щербак, генеральний бунчужний Юсько Шишаківський (в інших документах як генеральний бунчужний зазначений Іван Михайлович Попов) і генеральний хорунжий Микола Яковлевич. Полкове товариство Гетьманату, як уже зазначалось раніше, було представлене або полковниками та вибраною полковою і сотенною старшиною, або ж «посланцями» від десяти лівобережних і двох правобережних полків. Із числа полковників до Москви разом з Брюховецьким поїхали очільники Ніжинського полку Матвій Гвинтовка, Лубенського — Григорій Гамалія та Київського — Василь Дворецький. Козацьку спільноту тієї частини Правобережжя, що на той час визнавала над собою владу російського царя, представляли посланці Канівського полку — полковий обозний Василь Миткевич, безурядовий козак Симон Романенко та канівський сотник Андрій Ігнатенко. Запорозьку Січ у складі гетьманського посольства репрезентували Іван Лященко Горбань і Мартин Горба. До Москви разом з Іваном Мартиновичем прибуло й п'ятеро уповноважених від найпотужніших міських громад Лівобережжя. Усього, як підрахували дяки Посольського приказу, у вересні 1665 р. з України до Москви прибуло аж 535 осіб.