Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Але не лише це питання дебатувалося в ході переговорів. У цей час з'являється й нова вимога російської сторони — надходження до царської скарбниці грошових зборів. Брюховецький же, демонструючи готовність забезпечувати царських ратників «хлібними запасами», джерелом надходжень бачив збір з млинарського промислу. Під тиском царського уряду на перемовинах 11 жовтня Брюховецький погодився передавати й натуральні, і грошові податки з українського населення до царської скарбниці; щоправда, й надалі стояв на тому, аби їхній збір здійснювали українські урядники. Утім, російську сторону такий порядок організації фінансової справи не задовольнив. Вона наполягала на тому, аби збирання, прийом коштів і збіжжя на зберігання, контроль за дотриманням порядку в цій справі тощо — усе це перебувало не в компетенції козацької адміністрації, а представників адміністрації царя.
Найважливіші й доленосні для Гетьманату рішення були ухвалені під час аудієнції в Олексія Михайловича 22 жовтня. Прийом було заплановано для «обьявленья, и подтвержденья, и подписи на тех статьях», що були узгоджені в ході гетьманського візиту до Москви. По прибутті гетьмана з делегацією до царської палати «те статьи с подписанием, по указу великого государя, его царского величества, гетману, и старшине, и козакам, и мещанам» були «чтены». І вже перша прочитана посольським дяком стаття докорінно змінювала політико-правову природу взаємин Гетьманату з царем, конституюючи таке: аби «Украйна с малороссійскими городами, и містами, и містечками, и с слободами, и с селами, и в них всяких чинов жители, под его царскаго пресветлого величества, и его государских детей високодержавною и крепкою рукою, в прямом и истинном подданстве стройно пребываючи, и обыкновенную должность с городов и с сел, в государскую казну отдаючи». За такі далекосяжні поступки великий государ гетьмана, старшину і все Військо Запорозьке жалував і за «милостиво похвалял», обіцяючи в замін відмови від стягнення з некозацького населення Лівобережжя податків до Військового скарбу почати їх «держати в своем государском милостивом жалованьи и в презрении», а також — указати відправити в українські міста своїх государевих воєвод.
Добившись таких значних поступок на свою користь уже в першій статті договору, у наступному договірному пункті Олексій Михайлович — немовби відверто глузуючи — підтвердив непорушність давніх козацьких прав і вольностей. Зокрема, було застережено право козацького товариства, яке мешкало в містах і селах Лівобережжя, перебувати винятково під присудом своєї козацької старшини.
До козацьких судів не мали права вступитися ані боярин, ані воєвода, ані стольник чи якийсь інший «начальный человек». При цьому право гетьманської елекції обмежувалося рядом застережень. Так, вибори нового регіментаря мали проводитися лише з дозволу царя, елекційна рада вважалася правомірною лише за умови присутності на ній уповноваженого царського представника, гетьманські клейноди в часи міжгетьманства відбиралися від Війська Запорозького і мали бути повернутими вже після обрання нового гетьмана. Причому передбачалося, що меншу булаву, прапор і гармати офіційний представник царя буде вручати новообраному регіментареві на генеральній раді, а велику булаву, «знамя болшое» і царську жалувану грамоту — він зможе отримати лише в «царствующем граде, Москве». Усе це ще більше посилювало залежність гетьманської влади від царя.
Загалом же, якщо договором 1654-го політико-правовий статус Гетьманату означувався як автономія політична, а згідно з положеннями статей Ю. Хмельницького 1659-го — автономія адміністративна, то тепер вона стрімко звузилася до станової автономії козацтва, заперечуючи тим самим претензії козацтва на роль політичної еліти та передаючи некозацьке населення України — міщан, посполитих — під владу царських воєвод.
Аби «де его государ пожаловал, не женя, не отпущал».
Загадки одруження гетьмана-боярина
Як компенсацію за втрату реальної влади в Україні цар жалує гетьмана й козацьку старшину особистими почестями. Так, відразу ж після підписання Московських статей государ за вірну службу й за те, що «челом ударил всеми малороссийскими городами, и местечками, и слободами, и с узды и со всякими доходы», пожалував Брюховецького боярським чином. Саме з цього дня Брюховецький починає писатися винятково як «боярин і гетьман», а для означення своєї персони, згідно з московською традицією, винятково починає вживати — як це було заведено для бояр — ім'я та по батькові:«Іван Мартинович Брюховецький». З відісланого Приказу таємних справ до Розрядного довідуємося, що наданий Брюховецькому боярський чин не передбачав якоїсь особливої служби при царському дворі, а був почесним титулом, що спеціально «учинен для иноземного чину... как повелось в Московском государстве».
Слідом за гетьманом стрімкий соціальний злет у службовій структурі Російської держави здійснили й вищі козацькі старшини. Дворянським званням було удостоєно генерального обозного, генерального суддю, генеральних осавулів і полковників Війська Запорозького.
А ще Олексій Михайлович одружує свого вірного васала на знатній московській боярині. Ініціатива цього пошлюблення, як пам'ятаємо, належала самому Брюховецького, а плани такого одруження він виношував ще з літа 1663-го. Питання викликає лише те, кого вибрав цар у наречені для свого ближнього боярина?
До слова, гідну для Брюховецького наречену шукали в Білокам'яній майже місяць. Гетьманське весілля на Москві відіграли вже десь на початку листопада. У який день сталась ця доволі неординарна для козацької старшини подія? Вочевидь, уже 5 листопада. Адже під 6 листопада датовано запис такого змісту: «...был у великого государя боярин и гетман Йван Мартинович Брюховецкий в передней для того, что он вчерашняго числа женился». Наречена, як видно з розлого розпису приданого, як посаг принесла Брюховецькому образ Пречистої Богородиці, у срібному окладі, чеканений золотом, а також набір коштовностей — золотий хрест із зерню, золотий ланцюжок, «кика», чеканена з «яхонти и с лалы, гнезда золотые, низана жемчугом», золоті запони з алмазами, з яхонтами та смарагдами, сережки з великими ізумрудами, сережки з яхонтами червчатими на золоті, намисто велике з яхонтами і з ізумрудами, десять каблучок золотих з яхонтами, ізумрудами і з «лали» тощо.
Історик XIX ст. Дмитро Бантиш-Каменський був переконаний, що Олексій Михайлович, бажаючи якомога міцніше прикріпити козацького гетьмана до свого престолу, поєднав його родинними узами з домом одного з найбільш знатних московських вельмож — боярина Федора Петровича Шереметьева, хоча, визнає дослідник, при цьому обговорювалась і кандидатура доньки царського окольничого князя Дмитра Олексійовича Долгорукова. Однак більшість істориків називають сватом гетьмана саме його царського окольничого — князя Дмитра Олексійовича Долгорукова. Частина дослідників навіть називає ім'я нареченої — Дарія, при цьому наголошуючи: гетьманша доводилася родичкою цареві, оскільки її тітка, Марія Милославська, була першою дружиною Олексія Михайловича і відповідно матір'ю його наступника на троні Федора Олексійовича.
Певна річ, навіть погодившись, що наречена гетьмана була рідною дочкою Долгорукова, доведеться визнати: Брюховецький пошлюбився все ж не з бояринею, а лише з дочкою окольничого (до речі, чин як боярина, так і окольничого в Російській державі не успадковувався, а жалувався царем за службу). Але є й інша думка. Уперше вона була висловлена ще 1915 р. Вадимом Модзалевським і полягала в тому, що наречена гетьмана — справді на ім'я Дарія — доводилася князю Дмитру Долгорукову не рідною дочкою, а лише пасербицею, а конкретно дочкою четвертої дружини царського окольничого — Парасковії Ісканської, яка залишалася вдовою після смерті Олферія Ісканського. Підставою для сумнівів для Модзалевського послужила чолобитна голови московських стрільців Івана Єлагіна, адресована царю на початку 1670-х рр. У ній, зокрема, і вказувалося на факт видання заміж племінниці Єлагіна «Дарьи Олферьева дочери Исканского по великого государя указу за Івашку Брюховецького». Безумовно, гіпотетично можна визнати той факт, що з Дарією Ісканською гетьман міг одружитися вже у другому шлюбі, а восени 1665 р. він усе ж таки побрався з дочкою чи то Шереметьева, чи то Долгорукова. Але, по-перше, цей епізод ніде не відбитий у джерелах, а по-друге, тотожність імен рідної дочки останнього та його пасербиці також виступає не на користь цієї гіпотези. Крім того, є ще ряд опосередкованих свідчень пізніших часів (про них ітиметься далі), які заперечують цю можливість.