Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Небачене раніше загострення соціальних антагонізмів, розправи над найвпливовішими представниками лівобережної правлячої еліти та стрімкий злет доти невідомих представників козацького загалу дали підстави дослідникам 1930-х рр., коли особливо модними були категорії класової боротьби та революційних перетворень як рушіїв соціального прогресу, класифікувати події літа 1663-го як соціальну революцію. На думку історика-марксиста С. Яворського, саме тоді відбулися націоналізація землі, анулювання привілеїв на приватну власність на землю, введення обліку на селянське майно й інвентар, створення складного державного апарату з управління виробництвом і розподілення продуктів споживання на засадах воєнного комунізму. Проте наявний історичний матеріал не підтверджує цих, доволі оригінальних трактувань. Скажімо, Самовидець зауважував, що «забойство три дні тривало», а після цього «заказ стал, жебы юже правом доходил, хто на кого якую кривду міет». Не зустрічаються й згадки про масовий характер відчуження в майна і землі в старшини.
Загалом же, ґрунтуючись на повідомленні літописця, можна з впевненістю стверджувати, що реальні наміри новообраного регіментаря були менш масштабні та радикальні, натомість у них було значно більше прагматизму, сконцентрованого навколо завдання утримання гетьманської булави у своїх руках. Зокрема, задовольнивши свій електорат безкарними кількаденними грабунками (зовсім необов'язково, що вони тривали три дні, адже літописець міг назвати це число як своєрідну метафору — з поваги до жанру свого твору), надалі гетьман вдається до ряду політичних акцій, спрямованих на те, аби, з одного боку, остаточно приборкати опозицію, а з другого — стабілізувати ситуацію в краї та вивільнитися від обтяжливої за нових політичних умов опіки своїх покровителів і прибічників.
«Буде все так, як було при Виговському».
Неочікувані метаморфози гетьмана Брюховецького
Першою такою політичною акцією став розподіл Ніжинського полку на три полки — Ніжинський, Стародубський та Глухівський. Визначальним мотивом при цьому було прагнення гетьмана за рахунок отриманих вакансій винагородити старшинськими урядами своїх «безурядових» прибічників. Але не менш поважний мотив крився в міркуваннях політичної доцільності. Адже ніжинська старшина тривалий час перебувала в опозиції до Брюховецького як претендента на гетьманство. Розділивши полк на три територіальні одиниці, гетьман тим самим прирівнював його до решти лівобережних полків у територіальному відношенні та підривав підґрунтя для консервації особливих політичних претензій ніжинської старшини.
Повертаючись же з-під Ніжина на південь Лівобережжя, Брюховецький «роспустил новопоставлених полковников, тих которіе з ним з Запорожжа вишли, но усіх столечних городах, придавши каждому полковникові по сто чоловіка козаков, которим по усіх полках жупани давано». Розквартировуючи запорожців по полкових містах Лівобережжя, гетьман також вирішував декілька завдань. Передусім у такий спосіб він матеріально винагороджував своїх прибічників, котрі звели його на гетьманство. Адже, крім того, що запорожцям «по усіх полках жупани давано», вони, користуючись покровительством гетьмана, «з млинов сами розміри брали и куди хотіли оборо чали». Ясна річ, що присутність при поставленій Брюховецьким полковій старшині загонів запорожців паралізувала спротив скинутих з урядів старшин та зміцнювала авторитет нової влади. Але, що не менш важливо, розквартирувавши запорожців по всьому Лівобережжю, гетьман тим самим звільнявся від їхньої опіки в гетьманській резиденції, діставав можливість проводити власну політику, а не бути маріонеткою в руках «дейнеків», які винесли його на гребінь влади й сподівалися, згідно з традицями, що існували на Січі, ділити з ним цю владу.
Переконливим підтвердженням, що саме таким чином Іван Мартинович прагнув визначити місце своїх учорашніх союзників, служить той факт, що в статтях, переданих у Москву через воєводу К. Хлопова, він порушував перед царем клопотання стосовно заборони низовикам зноситися з царським урядом безпосередньо, минаючи гетьмана: «...щоб запорожці їздили про все до нього, гетьмана, а без гетьманського дозволу до Москви б не їздили». Тобто новообраний регіментар, що перебрав владу до своїх рук, передовсім уміло маніпулюючи гаслами обмеження старшинського всевладдя та гетьманського авторитаризму, добивався того, чого свого часу прагнув досягти гетьман Виговський. Намагання наслідувати Виговського вбачається і в інших діях Івана Брюховецького — не даремно ж дещо пізніше лівобережний правитель заявляв, що «буде все так, як було при Виговському».
Прагнення гетьмана зміцнити свою владу змушує його «забути» і про свої взяті напередодні елекційної ради зобов'язання щодо розширення меж міського самоврядування, гарантування міщанам невтручання козацької адміністрації в справи, віднесені до компетенції магдебургій, тощо.
В окрему, досить важливу і вкрай делікатну проблему суспільно-політичного життя Гетьманату виливається питання взаємин гетьманського уряду з православною церквою. Отримавши під час переделекційних перегонів важливу допомогу від духівництва, зокрема тієї її частини, яку очолював місцеблюститель Київської митрополії, Брюховецький, зважаючи на надані напередодні обіцянки, на перших порах свого гетьманування змушений демонструвати особливу приязнь як по відношенню до єпископа Мефодія, так і духівництва загалом. Так, зразу ж по завершенні Ніжинської ради він видає ряд універсалів, якими підтверджує старі та надає нові майнові пожалування цілому рядові лівобережних монастирів: Максаківському, Макошинському, Лубенському, Мгарському, Чернігівському, П'ятницькому, Канівському тощо. Водночас Брюховецький намагається позбутися втручання єпископа Мефодія у світські справи. Так, уже 17 серпня гетьман під час розмови з воєводою стольником Хлоповим висловив побажання, щоб Олексій Михайлович з метою «учинення в цьому краї міцності людям і містам, аби прислав до Києва зі своїх богомольців кого-небудь в митрополити»! Вбивчою для свого вчорашнього союзника й покровителя була аргументація цього клопотання: «...у цих краях духовний чин навчений латинської грамоті і в них, латинських, є прозяб велика, скільки до церкви християнської не прилучаються, скільки до римського костьолу, а Мефодію єпископу митрополитом бути не можна; якщо він учиниться митрополитом, то буде в Малоросії неспокій».
У другій половині вересня він відправляє до Москви генерального обозного Івана Цесарського та київського полковника Василя Дворецького, доручивши їм допровадити козацьких старшин та ігумена Мгарського монастиря Віктора Загоровського, які визнали себе винними у співпраці зі «зрадником» Якимом Сомком. Одночасно гетьман зобов'язує послів під час переговорів з начальником Малоросійського приказу боярином Петром Михайловичем Салтиковим від імені гетьманського уряду порушити питання про призначення Київським митрополитом московського церковного ієрарха. Більше того, вони мали рекомендувати керівництву російського зовнішньополітичного відомства не відпускати з Білокам'яної дітей нинішнього місцеблюстителя, оскільки він має намір одружити Луку на полячці, аби отримати багатий посаг (старший син єпископа Мефодія, Лука, перебував у Москві ще з 1659 р., а молодший — Костянтин був переправлений батьком на навчання влітку 1663-го). Посли повинні були акцентувати увагу на користолюбстві єпископа Мефодія, зокрема на привласненні ним коштів, виділених царем на ремонт Софійського собору в Києві, а також намаганні вплинути на пом'якшення вироку Якиму Сомкові та Василю Золотаренкові в надії отримати від них щедру матеріальну винагороду. Через послів гетьман інформував московські кола й про те, що напередодні Ніжинської ради місцеблюститель нібито вимагав від нього, аби він подарував йому табун коней чи... одружився на його доньці, а «за це єпископ учинить його на раді повним гетьманом, а самому єпископу бути б київським митрополитом».