Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Проте не всі на Правобережжі радо переходили на бік лівобережного гетьмана. Літописець Самовидець, розповідаючи ж про невдачу Брюховецького під Чигирином, зауважував, що були міста, мешканці яких відразу ж здавались йому без спротиву, навіть закликали його війська до себе, але були й такі, «которіе дали знати до Чернецького. Где Чернецькій прислал килка корогвей жолніров у Чигирин, с котрими чигиринци противко гетмана Бруховецкого мужнє стали и килка недель боронилися, любо немало приступов било, также и гранатами докучали».
Правобережний гетьман Тетеря в листі до коронного канцлера Миколая Пражмовського так з жахом описував той стан, який огорнув Правобережжя на початку літа 1664 р.: «Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер; роздмуханий з усіх боків, він запалав над моєю головою. І Запорожжя, і задніпровська вольниця, і Сірко, і силами, й серцями з'єднавшись в околиці з Брюховецькиму підняли війну проти його величності... на загибель вітчизни. До такої міри вони заразили міста прагненням свавілля, що привести до тями їх можна, хіба що доклавши величезних зусиль...»
Поволі втрачали керованість правобережні козацькі полки, товариство яких все більше демонструвало солідарність з антиурядовими виступами «ребелії». Ще більше падав бойових дух і в самому коронному війську. Належна платня жовнірам вчасно не поступала, коронні командири за першої-ліпшої нагоди прагнули покинути терени палаючого вогнем Правобережжя. Немало клопотів мав гетьман Чарнецький і з татарами. Аби втримати своїх союзників в Україні, коронне командування віддавало на пограбування їм цілі містечка, як, наприклад, це сталося з бунтівним Стебловом. Але татарським мурзам цього здавалось замало, і Чарнецькому доводилось їх задобрювати й додатковими щедрими грошовими подарунками.
Гетьман, воєвода, сенатор і «промотор всіх нинішніх бунтів в Україні».
Катарсис Івана Виговського
Втрата Іваном Виговським гетьманської булави на військовій раді під Германівкою у вересні 1659 р. не стала для нього переходом в забуття. Адже він і надалі залишався сенатором Речі Посполитої та київським воєводою, щоправда, останнє звання мало під собою небагато реальної влади, оскільки Київ і більша частина належного до нього воєводства перебували під контролем Російської держави. Крім того, Виговський і надалі зберігав вплив на частину козацької старшини Гетьманату. Доволі важливою була його роль і в духовному житті Україні — не обмежуючись своїми давніми тісними зв'язками з Луцьким братством, він уписався і до Львівського православного братства.
Доволі активну участь брав Виговський і в підготовці та проведенні кампанії 1660 р., у результаті якої було розбито й змушено до капітуляції російську армію воєводи В. Б. Шереметьева, а Юрія Хмельницького змушено до розриву з царем і переходу під зверхність короля. Більше того, коли під враженням пережитого під Слободищами Юрій вирішує відмовитись від гетьманської булави, саме кандидатура Виговського виглядала як найбільш реальна для того, аби перехопити гетьманську владу. Проте цього не сталось. І як би це не дивно звучало, саме керівництво Речі Посполитої зробило все від нього залежне, аби Виговський — гетьман, який восени 1658 р. повернув козацьку Україну до складу Речі Посполитої, — не повернувся до влади в Україні восени 1660-го. Надто вже незалежним видавався Виговський Варшаві. Отож, на гетьманстві було залишено слабкого Юрія Хмельницького, а Іван Виговський отримав можливість спробувати реабілітувати себе і виправити допущені помилки в інший спосіб.
Упродовж 1660—1664 рр. екс-гетьман наполегливо відстоює застереження за козацькою Україною особливого автономного статусу в Речі Посполитій, виступає за реанімацію Гадяцької угоди. Крім того, проводить активну зовнішньополітичну діяльність, шукаючи підтримки українській справі у керівництва Оттоманської імперії, Кримського ханату, придунайських князівств.
На початку 1664 р. на Правобережжі вибухає протипольське повстання, очолюване Дмитром Сулимою, Семеном Височаном, Скиданом, Іваном Сірком. За його ж лаштунками одним з ініціаторів і координатором виступу є Іван Виговський.
Польська влада про роль Виговського в поширенні антиурядових виступів довідалась уже на початку весни. Аби передчасно не злякати Виговського, правобережний гетьман Павло Тетеря і командир польських військ в Україні полковник Себастьян Маховський запросили його до Корсуня, нібито для участі у воєнній раді. А вже по прибутті воєводи до Корсуня 16 березня оголосили про справжні мотиви виклику і взяли під варту. Попри те що Виговський як сенатор Речі Посполитої не підлягав суду військового трибуналу, саме останній засудив його до смертної кари.
Тіло колишнього українського правителя було перевезено його дружиною Оленою Стеткевич з Корсуня на Галичину і поховано з усіма належними почестями в тамтешній православній святині — Скиті Манявському. Невдовзі по смерті чоловіка померла й пані Олена, тіло якої також знайшло вічний спочинок у цьому ж Скиті. Аби якось нівелювати негативне враження від скоєного беззаконня, гетьман Тетеря особисто клопотався перед сеймом Речі Посполитої стосовно збереження за сином Іваном Виговського Остапом спадкових маєтностей — «аби хто в нього, сироти, не відібрав його дідицтво». Утім це не зупинило маховик анти-польського і антигетьманського повстання, що вже влітку наступного року примусило Павла Тетерю до втечі з України.
«Ныне на Украйне... ничего доброго нет, всяк в свой нос думает».
Сум'яття 1665-го
З початком зими 1665 р. ситуація на Правобережжі починає стрімко загострюватися. Правобережний гетьман Павло Тетеря, інформуючи короля про стан справ в Україні, зазначав: «Я тримав і втримав Україну королю, стратив сто тисяч та інші виношу клопоти, прикрості і кручини; тримав те гетьманство виключно для інтересу ЙКМсті і не раз уже відпрошувався з того уряду. Дам і решту, що маю, аби тільки бути вільним від того гетьманства клопітливого і небезпечного».
Свою нехіть до збереження влади гетьман пояснював тим, що «по багатьох містечках часто чуються голоси: „гукнемо ще раз“ і потроху вибухають бунти». Причини ж загострення кризи Тетеря вбачав і у «звиклій козацькій сваволі, що панів мати не хочуть», і в примусових реквізиціях коронним військом у місцевого населення провіанту та приписів, і в безправ'ї та непевності становища місцевого населення, на яке кожний сейм накладає нові податки. Чи не єдину можливість втримати Україну за королем і не допустити розповзання тут опозиційних настроїв Павло Тетеря вбачав у тому, щоб затягнути сюди татар «без яких жодним способом і в Україні і у війську ЙКМсті обійтися не можна». Проте гетьман вповні усвідомлював загрозу польським інтересам з боку Криму — «аби не схилили татари козаків до себе. Лише хан один є нам приятель, інші всі зичать війни з Польщею».
Варто зауважити, що зростанню антипольських настроїв у Криму сприяла інформація стосовно змісту польсько-російських переговорів, що проходили у Львові, оскільки на них російська сторона запропонувала розглянути можливість укладення союзу, спрямованого проти Швеції, Порти та Криму. Гостре невдоволення демонструвала кримська еліта й щодо виведення коронних військ з України, адже це було опосередкованим свідченням згортання зусиль Речі Посполитої в боротьбі з північно-східним сусідом.