Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
А от скромна серединка, на відміну від аристократів, не образиться, якщо ви їх похвалите. Та хвалити заведено не щось конкретне, а так — в загальному. Англійці приймають близько до серця все, що стосується їхніх помешкань, тому небезпечно хвалити щось конкретне, адже ви можете помилитися і похвалити зовсім не те або не так. Скажімо, назвете кімнату «затишною» або «веселенькою», а господарі її задумували як стримано елегантну. Тож, якщо ви не дуже добре знаєте господарів, краще обмежтеся нейтральними похвалами на кшталт «мило» і «дуже гарно».
Правило про нестерпного ріелтора
Непомірний пієтет до житла — оце свідчення того, наскільки наше «я» пов’язане з нашим домом, — допомагає пояснити масову і доволі ірраціональну нелюбов англійців до агенцій з продажу нерухомості. У цій країні про ріелторів і слова доброго не скажуть: навіть ті, хто ніколи не мали справи з ріелторами, точно скажуть щось огудне. Вочевидь, це вже залізне неписане правило — продавця нерухомості потрібно постійно висміювати, нехаяти, зневажати і всіляко принижувати. Вони десь з розряду регулювальників дорожнього руху і продавців склопакетів, але з них принаймні є чого збиткуватися, а от чим завинили ріелтори — ніхто, як я з’ясувала, не може сказати напевно.
Коли я розпитувала людей, чому ж вони так гидують ріелторами, то вони не могли відповісти нічого путнього — щось там белькотіли і суперечили самі собі: продавців нерухомості називали тупими і некомпетентними «недоумками», але водночас чомусь їх ганьбили за жадібність, підступність, брехливість і крутійство. Мені в голові не вкладалося, як ріелтори можуть одночасно бути недоумкуватими і хитромудрими, тож я врешті-решт перестала домагатися якогось раціонального пояснення, чому ж їх так не люблять. Натомість зосередилася на вивченні наших взаємин із продавцями помешкань. Що саме роблять ріелтори? Вони приходять оглядати та інспектувати наші помешкання — дивляться своїм професійним оком, оцінюють їх, виставляють на продаж, приводять покупців на оглядини і намагаються таки продати. Що в цьому такого страшного? Власне, все: замініть слово «помешкання» на слово «ідентичність», «особистість», «соціальний статус» чи «смак». Все, що зазвичай роблять ріелтори, стосується оцінювання не просто якогось нейтрального житла, а нас особисто — нашого життя, нашого соціального статусу, нашого характеру і нас як людей. На все це ліплять цінник. Нема нічого дивного, що ми ріелторів на дух не зносимо. Збиткуючись з них і шпигаючи кпинами, ми намагаємося знеболити їхні дії: якщо ріелторів усі мають за недоумкуватих, лукавих та некомпетентних, то й їхні оцінки та висновки вже не такі й важливі, а втручання у нашу приватність — менш травматичне.
Садові правила
На початку розділу ми з висоти пташиного польоту бачили, що всі англійці хочуть жити у приватних коробочках з приватними клаптичками зелені. Як це не парадоксально, але, правду кажучи, саме наше прагнення мати власний клаптик зелені руйнує довкілля англійських сіл: ми безупину будуємо все нові й нові «невідступні зелені передмістя» і тим завдаємо непоправної шкоди природі та забруднюємо навколишнє середовище. Англійці нізащо не житимуть у багатоквартирних будинках і не ділитимуть спільний садок із сусідами, як це роблять міські жителі інших країн: нам потрібні власні приватні коробочки і власні клаптики зелені.
Ці клаптики, хоч і малі, та не менш важливі за коробки. Малесенькі огризки землі, якими деінде у світі ніхто б і не переймався, ми шануємо так, сливе це неозорі землі заміських маєтків. Може, ми собі й придумали оборонні рови і підйомні мости, але вже як так, то кожен порядний англійський замок має мати «землі», хай і мініатюрні. Подивімося на типову, нічим не особливу вуличку десь у передмісті або в «райончику з особняками», де в два ряди вишикувалися невеличкі, нічим не примітні спарені особняки[36] чи багатоповерхівки[37]. У таких живе переважна більшість англійців. Кожен будинок зазвичай має крихітний клаптик зелені спереду і трохи більший — позаду. У заможніших районах передні клаптики будуть трошки більшими, оскільки будинок розташований на пару футів вглиб від дороги. У менш заможних районах цей передній клаптик зменшиться до тонесенької, чисто символічної зеленої смужки, але при вході можуть бути ворота і стежинка до вхідних дверей, яку можна здолати в один-два кроки. А обабіч стежки, з обох боків, обов’язково ростиме якась зелень, щоб клаптик мав вигляд правдивого «садочку» («Садок коло хати» і стежинка, до слова, виконують роль символічних рову та підйомного мосту).