Витязь у тигровій шкурі

І умовте їх продати нам за всяку ціну бранку.

А продать не схочуть - вбийте, заберіть в них сяйну діву,

Приведіть сюди той місяць, спритність виявіть сміливу!»

Поповзли раби. Почався торг про бранку полохливу,

Та не згодились продати чорні, збуджені від гніву.

Я з вікна дивилась. Бачу, що на згоду не пристали,

І гукнула: «їх забийте!» Вмить їм голови зрубали;

Трупи кинувши у море, навкруги красуні стали,

Повели сюди,- побігла я назустріч їм із зали.

Як ці чари вихваляти? Як таку красу забути?

Я клянусь,- вона мов сонце! Сонцю сонцем більш не бути!

Хто на це світило зможе, не засліпши, зазирнути?

Я готова ради неї полуменем спалахнути!»

Дряпала Фатьма обличчя, як свою кінчила мову,

Автанділ також заплакав в тишині її алькову.

Все забули ради неї; мов шалені, стали знову.

Сліз потоки розтопили снігу свіжого обнову.

Вдвох ридали. Витязь мовить: «Не мовчи, розказуй далі!»

Змовила Фатьма: «Я радо дівчину зустріла в залі,

Цілувала ніжне тіло, чорні скинула вуалі;

Покохала і здружилась я з красунею в печалі.

їй сказала: «Хто ти, сонце, звідки ти, з яких це пір

В ефіопському полоні володарка всіх сузір?»

Та вона не відказала, і, неначе на докір,

Сто потоків сліз пекучих затуманили їй зір.

Видно, дівчину мордують пильні розпити мої -

Плаче нишком, з глибу серця линуть стогони її.

На рубіни із нарцисів ллються слізні ручаї.

Я дивлюсь - і в мене серце мучать думи-палії.

Стиха вимовила діва: «Ти мені - як рідна мати;

Нащо вам мої пригоди, ці казки печальні, знати?

Я - мандрівниця незнана, злом засуджена до страти.

Як питатимеш мене ти - станеш богу дорікати».

Я сама собі сказала: «Це безумство малодушне,-

Так питати недоречно, турбувати сонце тужне;

Заклик мусить бути вчасний, а прохання - бути слушне.

Не питай же сонця, доки горе втихне непорушне».