Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

У середині 1929 р. Наркомат землеробства підрахував чисельність наявних на той час 40 тис. колгоспів (тільки 10–15 тис. із них очолювалися компетентними головами). Більшість із них становили не справжні колективні господарства, а «товариства спільного обробітку землі» (тсози), створені для спільного орання, збирання врожаїв, розподілення доходів тощо. Це був витвір сталінської доби — «артільний» тип колгоспу, грунти, реманент і продукція якого перебували в «колективній» — тобто державній — власності.

Крім політичних і соціальних факторів, що зумовлювали необхідність колективізації, висувався ще такий аргумент: мовляв, одноосібний обробіток землі є непродуктивним, а тому на зміну йому неминуче мають приходити великі соціалістичні (або аналогічні за розмірами капіталістичні) господарства. Висловлювалася й віра в технічну революцію, котра мала, зокрема, покласти край «архаїчним» способам тваринництва, нібито заснованим виключно на «одноосібній методиці».

Ленін, зрозуміло, повсякчас залишався непохитним у переконанні щодо остаточного тріумфу величезних «марксистських» сільських господарств-фабрик. Однак із досвіду функціонування таких «фабрик», створених ще в ленінські часи, радянські економісти дійшли висновку, менші за розмірами господарства є водночас й ефективнішими. Деякі з цих економістів — колишні есери, насамперед постать такого масштабу, як Чаянов — схвально відгукувалися про одноосібний спосіб господарювання й обстоювали його ще в 1929 р., аж поки їх не примусили «змінити» свою думку. Якраз у цей час Сталін заявив про переваги «гігантських колгоспів»: «“Наукові” заперечення можливості й доцільності організації великих хлібних фабрик площею 50–60 тис. га луснули й обернулися на попіл» («Правда» від 7 листопада 1929 р.). Згодом генсек зменшив «площу» до «40–50 тис. га», але у висвітлюваний час сільськогосподарські експерти, не бажаючи пасти задніх, фактично почали говорити аж про 100 тис. Дехто незабаром охарактеризував колгосп (вживаючи класичну марксистську термінологію) як «перехід до великої колективної сільськогосподарської фабрики». Сам же Сталін висловив передбачення, що за допомогою колгоспів «наша країна за якихось три роки стане однією з найбагатших, якщо не найбагатшою житницею в усьому світі». Бухарін також з ентузіазмом висловлювався про велетенські господарства, кожне з яких мало охоплювати цілий район («Правда» від 19 лютого 1930 р.). Типовим для того часу був випадок у Хоперській окрузі (Нижнє Подоння), названій «зразком прискореної колективізації». Там було запропоновано план (розроблений за три дні!) створення «соціалістичного агроміста» із 44 тис. мешканцями, з квартирами міського типу, бібліотеками, ресторанами, читальнями, спортивними залами… Такі фантазії виявляли надзвичайну живучість протягом усієї радянської історії.