На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Не обходилось і без моралі. Чи не краще, мовляв, ніж витрачати даровані від батьків гроші на чортзна-що, збирати їх, а потім купити надвірний термометр і кожного дня записувати ранішню й вечірню температуру повітря. Подумати тільки, як то цікаво через рік або два глянути; а яка сьогодні ввечері була температура торік або позаторік.
Увесь клас удавав, що це справді дуже цікаво, а дехто із одчайдухів питав навіть Козла, де такі термометри продаються й скільки вони коштують. Козел охоче відповідав, а наостанку, щоб остаточно скерувати нас на цю правильну путь і застерегти від лихих збочень, казав:
— А то зайдеш на квартиру гімназиста, а там у кімнаті так тютюнищем смердить, хоч сокиру вішай!
Ми штучно реготали з незграбних Козлових дотепів, водночас Удаючи зневагу до ганебних курців «тютюнища», і це заохочувало Козла до дальших дотепів і моралізування.
Але такі випадки, коли Козел ловився на вдало закинутого гачка, траплялись досить рідко, а спроби «заговорити» Козла часто кінчались трагічно. Встане, бувало, який-небудь Харченко, що був не в ладу з математикою, і спитає Козла на початку лекції:
— Я читав, Костянтине Фердинандовичу, що винайшли кольорову фотографію. Це правда й що воно за ця нова фотографія?
— Кольорова фотографія — це діло нове й дуже цікаве, але зараз ніколи про неї розводитись. Ідіть тим часом, Харченку, до дошки й візьміть крейду.
Звісно, Харченко через п’ять хвилин повертався на своє місце з новою двійкою…
І ось сниться мені, що я теж не виконав домашнього завдання з Математики, а черговий учень, що визирає з дверей у коридор, таємничо шепоче:
— Іде!..
Козел поквапними кроками йде в клас, сідає за кафедру, швидко записує в журналі прізвища відсутніх учнів і витягає свого записника, з якого, напевно, назве моє прізвище. Я потерпаю…
І в цю мить я чую розрив снаряда неподалеку від фури, де я заснув, а фурщик щосили термосить мене:
— Та вставайте ж! Хіба не бачите, що всі вже відступають й ойникінці знову б’ють по нас?!
Я підводжусь, протираю кулаком очі й усе ще не йму віри: невже я вже не в гімназії, а на війні? Яке щастя, що Козел більше ніколи не викличе мене до дошки! Кошмар уві сні був куди страшніший за бойову дійсність…
Я зіскочив із воза й побачив, що більшість фур уже виїхала з небезпечного трикутника, а під гайком поквапно причеплюють гармати батареї до передків.
Ми відступаємо всім фронтом до станції Монастирище, минаємо її, а далі прямуємо не вздовж залізниці до Козятина, а через пристанційний виселок повертаємо на захід. Біля крайньої садиби висілка стоїть, тримаючи коня за поводи, чорношличник і люб’язно розмовляє з дівчиною, що трохи засмучено поклала одну руку на груди, а другою спирається на тин. Козак у чорному жупані й чорній мазепинці з маленьким чорним шличком збоку являє собою живу натуру для малюнка художника в дусі Пимоненка, але йому бракує часу далі позувати, він кивнув головою дівчині, скочив на коня, помахав рукою на прощання й помчав, зникаючи в куряві. І де він узявся, цей стрункий чорношличник, — адже його кінноти в нашій дивізії нема? Може, примчав сюди з якимось бойовим дорученням, а може, відпросився на кілька годин побачитись востаннє з коханою дівчиною…
Наш ар’єргард покидає станцію, а денікінські кінні роз’їзди наближаються до неї. І в цей час товарний поїзд з кількома вагонами чобіт, призначеними для нашої дивізії, що так потребує одягу й взуття, прибуває на станцію Монастирище… Що це — дивовижне безглуздя й нерозпорядливість нашого українського інтендантства чи спритна шкідлива акція наших ворогів, що приховалися в ньому? Так чи так, а чоботи дістаються денікінцям.
Осінь у природі й осінь на душі
Жовкне листя й опадає, встеляючи шлях нашого відступу до Гайсина. З денікінцями трапляються лиш поодинокі сутички, бо головні їхні сили подались з Монастирища на північ, прямуючи вздовж залізниці на Козятин. Надійшла звістка, що наше військо покинуло Фастів і з боями відступає до Козятина. Чимраз більше поширюються у війську висипний та поворотний тифи. Нужа заїдає нас, бо ніде помитись і продезинфікувати білизну та одяг. Єдиний порятунок наш — це розводити на бівуаках багаття й, роздягнувшись до тіла, трусити над вогнем свою брудну білизну й одяг. Видно, як густо сиплються воші й тріщать у полум’ї. Та це мало допомагає: гниди лишаються, багато вошей ховається між швами, і цей постійний внутрішній ворог косить наші ряди в сто разів більше, ніж денікінські кулі й снаряди.