На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
— Справді, є відомості, що через латвійського посла відбуваються переговори між урядом РСФРР на чолі з Леніним і нашим міністром закордонних справ Андрієм Левицьким, — сказав Година, — але біда в тому, що уряд РСФРР погоджується визнати самостійність України тільки в межах… Правобережної України. Наш міністр Левицький відповів: «Як уряд УНР може прийняти таку пропозицію, коли батьківщина голови Директорії й Головного отамана Петлюри — Полтава буде перебувати за кордоном України?» Уряд РСФРР погодився приєднати до самостійної України й Полтаву з Полтавщиною, але решта України — Чернігівщина, Харківщина, Таврія й Донбас мають лишатись за межами України.
Дивно виглядала така пропозиція уряду РСФРР з погляду «самовизначення націй геть аж до відокремлення», яку не раз проголошував Ленін, але, мабуть, державні інтереси далеко не завжди збігаються з ідеологічними постулатами партій…
Не знаю точно, але ці переговори, про які не повідомляла ні преса УНР, ні, тим більше, більшовицька преса, так нічим і не кінчились: може, припинив їх уряд УНР, якого не задовольняла така куца самостійність і який не мав певності, що уряд РСФРР додержиться такого договору, а може, припиненню всяких переговорів з УНР сприяло спинення денікінського наступу на Орловщині й вдалий контрнаступ Червоної армії, що закінчився розгромом денікінців під Новоросійськом, але так чи так, а, як каже приповідка: з цього дива не вийшло пива…
Під час 100-ліття з дня народження Леніна, коли шукали й знаходили архівні документи, зв’язані з його ім’ям, подейкували, буцім знайдено копію за підписом Леніна з пропозицією до Польщі визнати її кордони «од можа до можа», цебто від Гдині на Балтиці до Одеси на Чорному морі, включаючи всю Правобережну Україну, без будь-якого статусу про її самостійність. Цікаво, що це звернення до Польщі збігається начебто в часі із зверненням до уряду УНР з пропозицією про визнання самостійності Правобережної України…
Попереджаю, що я користуюсь тут тільки поширеними чутками, але, вважаючи Леніна за геніального стратега й дипломата, припускаю, що Ленін міг, змагаючись з капіталістичними державами, кинути на дипломатичний стіл не тільки українську, а й польську карту, хоч на них він тоді нічого не виграв. Блискуче виграв він іншими козирями, які мав у своїх руках, але про це мова не тут, а в спеціальній праці про перемогу Жовтневої революції не тільки в Росії, а й далеко за її межами.
Година дав мені 10 примірників книжки С. Васильченка «Про жидка Марчика, бідного кравчика» у сірій обкладинці, що її написав автор на замовлення самого С. Петлюри для боротьби з антисемітськими настроями у війську й видало міністерство пропаганди УНР. Крім того, я одержав цілу купу фронтової газети «Український козак», де запізніло описувався бій під Монастирищем, зокрема й полонення інструктора-інформатора Полку низових запорожців. Але — жодної згадки про окремих героїв, що визначились у боях під Оратовом та Монастирищем, наприклад, про таких, як отой козачок у матроській тільняшці, що до останнього набою відбивав наскок донської кінноти, або кулеметний сотник Мегедь, про якого я вже писав вище. Хоч як це дивно, але в уряді УНР нікому не спадало на думку тоді вигадати якийсь орден за бойові заслуги. А слід би! Єдиною нагородою за участь у бою, незалежно від самої поведінки вояка в критичні хвилини, була видача, крім звичайної платні козакам і страшинам, так званих «бойових». У колишнього козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сосюри, що згодом став видатним поетом радянської України, в одному з віршів 20-х років с згадка про ці «бойові»:
Дика воєнна конвенція
Коли ми виступили з Гайсина, я в поході побачив незвичайного вояка, більше схожого на розбійника, ніж на козака української армії. Одягнутий у якусь селянську кацавейку, з рушницею, почепленою на ліве плече не ременем, а якоюсь мотузкою, з похмурим виглядом обличчя, з постійно зігнутими в колінах ногами, він ішов не в рядах своєї сотні, а узбіччям дороги, ніби весь час підкрадаючись До когось. Він просто не міг, як виявляється, додержуватись військового ладу, шикуватись, виструнчуватись і взагалі робити інші нескладні рухи, властиві будь-якій армії. З походження він був, видимо, росіянин, говорив російською мовою, хоч здебільшого мовчав, лише інколи вставляв якесь українське слово, засвоєне під час лікування в українському шпиталі.