На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори
- Автор: Антоненко-Давидович Борис Дмитрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-08
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори». Краткое содержание книги:
Спогади та невідомі твори, які склали цю книжку, вважалися навіки втраченими. Але вони, мов загадковий фенікс, воскресли із небуття…
Уже далеко за Монастирищем я знайшов у поході писаря Максима, котрий їхав на возі поміж мобілізованими під обоз селянськими фурами позаду воза начальника зброї. Цей бідолашний наш зброяр, немолода вже людина, досі не має шинелі й тремтить від осінньої холоднечі, накрившись якоюсь старою рядниною.
Писар дуже зрадів, побачивши мене, бо вже два дні не знав, чи я живий, чи покинутий десь у полі під Бачкурином або Монастирищем — забитий чи тяжко поранений. Я сів на його воза й він почав мені розповідати про всякі чутки, що доходили до нього протягом Цих двох буремних днів.
Мій «максималіст» намагається максимально догодити мені: підсуває під мене більше сіна на возі, щоб м’якше було сидіти, дістає з своєї канцелярської скрині добрий шматок сала й кусень хліба, потім, оглянувшись навколо, чи нема де поблизу якогось старшини, добуває з-за пазухи пляшку перваку, що призначена в нього для внутрішнього й зовнішнього користування на випадок поранення, й каже пошепки:
— Ковтніть кілька разів — одразу полегшає на душі.
Про його турботи про мене під час спільних ночівель — годі й говорити.
Посуваємось ми на захід тепер поволі, і я мав змогу навчити козаків співати похідних пісень. Особливо подобалась хлопцям маршова пісня «Ми — гайдамаки», надто кінець її, якого вони з особливим піднесенням виспівували:
І треба було бачити зворушливі сцени, коли ми, переходячи через якесь нове село, бадьоро співали одну з своїх маршових пісень. На вулицю вибігали дівчата, молодиці й літні жінки, і раптом хтось із них починав гірко ридати: то згадували матері своїх забитих улітку синів, коли виганяли «комунію»: вони так само співали, як і ми, йдучи на смерть за «тую Україну»…
Не знаю, чому сподобалась не тільки козакам, а й полковникові Гроху-Грохольському веселенька стрілецька пісенька «Зажурились галичанки».
Кожного разу ввечері, напередодні ранкового виступу в похід далі, Грох-Грохольський викликав мене до себе й просив:
— Пане інструкторе! Хай завтра козаки, проходячи повз мене, співають «Зажурились галичанки». Ой, яка ж це хороша пісня!
І коли ранком наступного дня Шевченківський полк, виступаючи в похід із села, виспівував:
обличчя полковника Гроха-Грохольського сяяло добродушною усмішкою…
Взагалі цей полковник, незважаючи на своє польське прізвище, являв собою, на мою думку, той зразок, яким повинен бути старшина української народної армії: спокійний, урівноважений навіть під час великої скрути,' добре тямущий у військовій справі, він воднораз був вельми демократичний і справедливий — до нього міг звернутись будь-який козак чи мешканець села або міста з скаргою, і не було випадку, щоб Грох-Грохольський, уважно вислухавши, не розсудив по правді. Він майже не вдавався до дисциплінарних покарань і здебільшого обмежувався доганою. Але яка то була тяжка мука, коли полковник, хитаючи докірливо головою, каже:
— Як же тобі, козаче, не сором: б’єшся за волю України, а чиниш, як більшовицький або денікінський розбишака! Невже ти не розумієш, що ганьбиш і нашу армію, і нашу святу справу?..
Здається, не було випадку, щоб, вислухавши такий докір, провинний через якийсь час знову ловився на гарячому.
Не раз протягом свого довгого життя я згадував полковника Гроха-Грохольського, думаючи: і де ти поклав свою посивілу трохи ще тоді гблову, вояка з польською чи мішаною польсько-українською кров’ю в жилах, але з серцем вірного слуги України?..
Одного разу, коли я в якійсь справі зайшов пополудні до полковника Гроха-Грохольського, він приголомшив мене незвичайною новиною:
— Скидається на те, пане інструкторе, що незабаром будемо пліч-о-пліч воювати разом з «товарищами переплетчиками» (так полковник жартома називав більшовиків) проти денікінців.