Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
Ми — двоє чоловіків, закохані в одну жінку, він — попереду, зовсім не помічаючи мене, я — позаду. Ми йшли, петляючи звивистими стамбульськими вулицями, то піднімаючись угору, то спускаючись униз, минали непроглядні закутки, де гарчали й гризлися між собою собаки, спалища, де на нас чатували джини, двори мечетей, де, спершись на їхні бані, спали янголи, довгі шеренги кипарисів, котрі перешіптувалися з примарами, засніжені кладовиська, де кишіло привидами, кубла розбійників, які підстерігали свої жертви, минали нескінченні ряди крамниць, стайні, текке, майстерні свічкарів, лимарні. Ми йшли, ніби двоє братів. Я не переслідую, а наслідую його, думається зараз мені.
24. Моє ім'я — Смерть
Як ви бачите, я — смерть, але не треба боятися, бо це — лиш малюнок. Та в очах бачу, що вам таки страшно. Ви, наче малі діти, котрі вірять у власні вигадки. Я — звичайний малюнок, а ви тремтите, ніби зустрілися зі справжньою смертю. Хоча, звичайно, це мене тішить. Ви відчуваєте, що накладете повні штани, коли я зазирну вам у вічі в ту неминучу хвилину. Я не жартую: більшість чоловіків, навіть хоробрі й дужі, мов леви, зіткнувшись зі мною, вже не володіють собою. Тому-то на полі бою, заваленому тілами загиблих, стоїть не дух крові, пороху й розпечених лат, а калу й трупів, які розкладаються. Сцени битв відтворювали тисячі разів.
А моє зображення ви бачите вперше.
Рік тому один високий на зріст, загадковий дідуган із вишуканими манерами запросив до себе того видатного художника, який мене намалював. У напівтемній малярській кімнаті двоповерхового будинку дідуган пригостив молодого майстра кавою з найніжнішим ароматом. Потім повів його в кімнату з голубими дверима, теж оповиту напівтемрявою. Там він показував йому аркуші найкращого індійського паперу, пензлі з білячих хвостів, сухозлітку, різноманітні писала та ножі для їхнього гостріння з кораловими колодочками, натякав, що платитиме великі гроші, й, зрештою, завоював довіру обдарованого майстра.
— Намалюй для мене смерть, — згодом попросив дідуган.
— Я ніколи не зустрічав зображення смерті. Я не зможу цього зробити, — відповів художник, чиї золоті руки таки пізніше створили мене.
— Аби що-небудь намалювати, зовсім не обов'язково побачити перед тим подібне зображення, — промовив хитрий дід.
— Так. Можливо, й не обов'язково, — відповів мій видатний художник. — Проте ілюстрація лише тоді вийде такою ж бездоганною, як у древніх малярів, коли ти відтвориш її щонайменше тисячу разів. Хоч би яким обдарованим був художник, однак відображення тої теми, за яку він візьметься вперше, вийде в нього — мов у підмайстра. То не для мене. Я не наважуся знехтувати своїм умінням, зображаючи смерть, бо для мене це рівнозначно власній смерті.
— А може, ця твоя смерть наблизить тебе до твоєї теми.
— Нас робить майстрами відображення тих речей, які з нами ніколи не траплялись, а не власні переживання.
— У такому разі майстерність повинна зустрітися й зі смертю.
Вам уже зрозуміло, в якій формі велася їхня дискусія — ніби бесіда двох художників, що шанують майстрів давнини та їхні твори. То була тонка дискусія, насичена підтекстом, грою слів, натяками. Оскільки йшлося про моє існування, то я вислухала суперечку з особливою увагою. Вона не залишить байдужими й вас, визнаних малярів, які зібралися в нашій кав'ярні. Ось що було потім:
— То що є мірилом майстерності художника: неперевершені роботи древніх майстрів чи зображення невідомо чого, того, чого ніхто ніколи й не бачив? — запитав чарівноокий, обдарований і розумний майстер.
Він знав відповідь, однак був обережним.
— Для венеційців цей критерій — новизна теми й стилю, — заявив дідуган.
— Венеційці помирають по-венеційському, — зауважив мій маляр.
— Але смерть для всіх одна, — не розгубився той.
— Проте легенди й ілюстрації перетворюються на художні оповіді завдяки своїй розмаїтості, — промовив кмітливий маляр. — А справжнім майстром стає той, хто не схожі між собою легенди робить подібними.
Вони говорили про смерть венеційську й мусульманську, про Азраїла[127] та інших янголів Аллаха, про те, що їх ніколи не переплутаєш із тими, котрі відтворені на картинах ґяурів. Молодий художник зараз сидить тут, у нашій кав'ярні, і дивиться на мене своїми прекрасними очима, а в ті миті його душа мліла від високих слів і руки горіли з нетерпіння, бо, насправді, він хотів намалювати мене, але не знав як.
127
Азраїл — в ісламі — янгол смерті.