Мене називають Червоний

Так, збрехавши собі, я, як завжди, отямився на вулиці, не усвідомлюючи, чому потрапив сюди. Я щодуху, не зупиняючись, сунув уперед засніженими вулицями, багнистими переходами, слизькими підйомами й спусками, занедбаними бруківками. Крізь темряву ночі я нісся в непроглядні безлюдні закутки міста, й мій гріх, шкутильгаючи, залишався десь позаду. У вузьких вуличках мої кроки відлунювали біля стін заїздів, медресе, мечетей — і мій страх відступав.

Ноги самі собою щоночі несли мене в це махаллє на околиці, на вулиці, якими було лячно бродити навіть джинам та привидам. Половина чоловіків із того махаллє загинули у війнах із Персією, а решта покинули квартал, стверджуючи, що тут оселилося зло. Забобони, вважав я. Лиш раз спіткало лихо моє рідне махаллє. Сорок років тому, через війни з Персією, на дверях текке ордену Календері назавжди повісили замок, оголосивши його ворожим кублом.

Я минув кущі ожини й лаврів, що приємно пахли за будь-якої погоди. Як завжди, поправив надірвану віконницю, збиту зруйнованим комином, і зайшов усередину. Глибоко вдихнув столітній запах фіміамів та плісняви. Це місце приносило мені стільки щастя, аж сльози забриніли на очі.

Якщо я вам досі не казав, то скажу тепер: я не боюся нікого, окрім Аллаха, а земна кара в моїх очах не варта ламаного мідяка. Страшно. Про таких убивць, як я, у Куран-и Керімі, наприклад, у сурі «Фуркан»,[125] чорним по білому написано: настане для нас Судний день, і нашим мукам не буде кінця-краю. У запорошених часом книгах, які зрідка потрапляли мені до рук, я бачив зображення пекла, відтворені на шкірі древніми арабськими майстрами. Вони — прості, по-дитячому наївні, але наганяють страх. Я зустрічав малюнки пекельних мук, чомусь зроблені китайцями та монголами; вже їхні кольори нагадували про тортури, яким піддає шайтан убивць. Тільки-но ті сцени оживають перед очима, я захищаюся власною логікою: що говорить тридцять третій аят сури «Ісра»?[126] Хіба там не сказано: не губіть чиєїсь душі, якщо немає цьому виправдання, бо це забороняє Аллах. Але ж мерзотник, якого я відправив на той світ, не був таким мусульманином, якого забороняє вбивати Аллах. Існувало безліч моральних причин, щоб розтрощити йому голову.

Він злословив на нас, на тих, хто працював над книгою, яку замовив падишах. Якби я не затулив йому рота, він, оголосивши безбожниками Еніште-ефенді, всіх малярів і навіть майстра Османа, віддав би їх у руки оскаженілих прибічників ходжі-ерзурумійця. Якби хтось бодай раз привселюдно заявив, що маляри чинять наругу над нашою вірою, то фанатики Ерзурумійця, яким тільки дай привід показати свої сили, не лише нас, обдарованих майстрів, знищили б, а й стерли б на порох усіх малярів цеху. Падишах не зміг би й слова зронити на наш захист.