Балтазар прибуває в понеділок

— Так, справді уразливий, — визнав він, глянувши у вічі Богданові з наївною простодушністю.

— Знаєте, я теж уразливий. Мені не подобається, коли мене водять за носа. Інакше кажучи, коли хтось хоче пошити мене в дурні.

— Ви маєте рацію, але ж тоді треба бути обдарованим від природи великою силою самовладання, щоб зберігати спокій.

— Пане Бакалу, якої ви думки про жебракування? Чи не здається воно вам приємним?

— Огидним, пане, дуже огидним!

— Чому ж тоді його практикуєте?

— Я?..

Він спитав з великою наївністю, але Богдан вважав, що ця наївність не щира, і відчув, як Бакалу втрачає спокій.

— Слухайте, пане Бакалу. Я вам тільки що сказав, що мені не подобається, коли мене водять за носа.

— І… і маєте рацію, пане. І я б на вашому місці…

— Тоді чому ви мелете дурниці?

— Я?

В голосі й догляді та сама наївність.

— Пане Бакалу, позавчора близько шостої години вечора на бульварі Ронделулуй біля будинку номер п’ятий хтось дуже схожий на вас стояв з простягнутою рукою й просив милостині, повторюю, хтось дуже схожий на вас, бо ви твердите, що то були ніяк не ви.

— Ні, то був я, пане. Я. — Й посміхнувся, ніби чомусь зрадівши.

Богдан подумав, чи не збожеволів оцей добродій, що навпроти нього?

— Раніше ви твердили, що ніколи не жебракуєте і ідо то вам огидне… Тепер, навпаки, визнаєте, що передучора займалися цією справою.

У Бакалу мигнула ледь помітна зверхня доброзичлива посмішка.

— Заняття — це значить постійна робота. Інакше кажучи, діяльність протягом певного часу. Чи не так?

— Хочете сказати, що насправді ви не жебракуєте.

— Саме так, пане.

— Це було лише випадково?

— Так.

— Примха, чи що?

— О ні! Аж ніяк ні. Це було доручення.

— Доручення? — повторив Богдан, який лише з велетенським зусиллям зберігав спокій.

— Або, якщо бажаєте, послуга.

— Дуже цікаво… Отже, друг просить вас зіграти роль жебрака, і ви йому на погоду це робите.

— Саме так усе й було, пане. Я зовсім не подумав, що, роблячи йому послугу, я йду проти закону,

— Про який закон ви думаєте, пане Бакалу?

— Гадаю, що в законах, мабуть, є якась стаття, яка забороняє жебракувати без спеціального дозволу. Правда ж?

— Ви гадаєте, що я гаяв би тут із вами час лише через те, що ви дозволили собі зіграти роль жебрака-аматора? У мене інші, важливіші справи, пане Бакалу.

— Я не знаю, які то справи, отже, повинен вірити вам на слово. Принаймні я здивований, що через мене ви змушені не робити більш важливих обов’язків. Мені прикро, дуже прикро, повірте.

Богдан знову запитав себе, чи ця людина справді не божевільна?

— Мабуть, друг, який просив вас грати роль жебрака…

— Він мені не друг. Навіть не приятель.

— Хіба є якась різниця між цими словами?

— На мою думку, лише Лакі й Макі, герої п’єси Караджале, були приятелями. А хіба можна сказати про них, що вони друзі? Справді ж, лише завдяки Караджале поняття «приятель» набуло зневажливого відтінку.