Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Вродливий Монтеверде, на її думку, був перший серед найславетніших учених. Книжки світил, що ними так захоплювався доктор, навіювали на неї смертельну нудьгу, і марно силкувалася вона проникнути в таємницю їхніх рядків. Зате безліч разів перечитала книжку Монтеверде, чудесний твір, придбати який радила всім своїм подругам, хоча вони ніколи не читали чогось серйознішого за романи, друковані в журналах мод.
— Це великий учений, — заявила графиня одного вечора, коли вони розмовляли з Реновалесом наодинці. — Він лише починає, але я його підштовхну, і він стане генієм. Який блискучий розум! Шкода, що ви не прочитали його книги!.. Про Дарвіна чули? Невже ні? То Монтеверде геніальніший за Дарвіна, куди геніальніший!
— Охоче вірю, — мовив художник. — Цей Монтеверде гарненький, як немовля, а Дарвін, мабуть, був потворний дід.
Графиня завагалася — розсердитись чи засміятись — і зрештою тільки насварилася на Реновалеса лорнетом.
— Краще мовчіть, лихий чоловіче... Ви просто нестерпні, маестро! Вам годі збагнути, що таке ніжна дружба, чисті взаємини і братня любов, яка ґрунтується на спільному захопленні наукою.
З якою гіркотою сміявся маестро над цими чистими взаєминами і братньою любов’ю! Він усе чудово бачив, та й Конча не надто стереглася й не приховувала своїх почуттів. Монтеверде був її коханцем, як раніше один музикант, — і за тих часів графиня тільки й говорила що про Вагнера та Бетховена, та так, ніби вони щодня приходили в її дім, — а ще раніше юний і вродливий герцог, який влаштовував для своїх гостей кориди, вбиваючи безневинних молодих бичків і вітаючи закоханим поглядом графиню де Альберка, що сиділа в ложі у білій мантильї і з гвоздиками на грудях. її любовні взаємини з доктором ні для кого не були таємницею. Тому поважні сеньйори, які складали товариство графині, щовечора завзято перемивали йому кісточки, казали, що він неук, а його книжка — то костюм арлекіна, набір клаптів із чужих творів, грубо зшитих зухвалістю невігласа. Усіх їх мучили люті заздрощі. Страждаючи від мовчазного старечого кохання, завсідники салону графині де Альберка аж трусилися, бачачи тріумф цього хлопчиська, що викрав у них божество, поклоняючись якому, вони звеселяли свою самотню старість.
Реновалес гнівно себе картав. Та марно силкувався перебороти звичку, яка щовечора приводила його в дім графині.
«Більше я туди не піду, — люто повторював він подумки, коли знов опинявся у своїй студії. — Нічогеньку роль обрав ти собі, Маріано! Підспівуєш любовному дуетові у хорі всіх отих старих йолопів... Ох і штучка ж ця графиня!»
Але назавтра знову йшов до неї. Згадував, як зверхньо й пихато тримається Монтеверде, з яким зневажливим виразом приймає вияви захвату від своєї коханки, і в серці його оживала надія. Незабаром Кончі обридне ця лялька з вусиками, і вона зверне очі на нього, на справжнього чоловіка.
Художник відчував, як змінився його характер. Він був тепер зовсім інший і докладав чималих зусиль, щоб удома не помітили цієї його переміни. Розумів, що закохався, і в душі радів, як завжди радіє в таких випадках людина в зрілому віці, вбачаючи в цьому повернення молодості, розбруньковування другого життя. Його вабило до Кончі, бо він палко прагнув порушити нудне одноманіття свого існування, стати таким, як інші, покуштувати терпкого трунку невірності, вирватися на мить за суворі й високі мури, що замикали пустище його шлюбу, яке дедалі більше заростало будяками та бур’яном. Опір, який чинила йому графиня, дратував його, розпалював у ньому жадання. Він не міг збагнути до пуття, що саме відчуває: може, то був просто фізичний потяг, а може, поранене самолюбство, гірке розчарування від того, що ним знехтували, коли він спустився з верховин доброчесності, на яких так довго сидів з дикою гордістю, вірячи, що проміння його слави осяває весь світ і досить тільки простягти руки, як усі земні насолоди стануть йому приступні.
Він почував гірке приниження від своєї невдачі; аж кипів від глухого гніву, коли порівнював себе, вже літнього сивочубого чоловіка, з тим гарненьким хлопчиком від науки, який, здавалося, звихнув графиню з розуму. Ох, жінки, жінки! Ще й вихваляються своїми інтелектуальними захопленнями, маніряться у захваті перед знаменитостями!.. Усе брехня! Якщо вони й люблять талант, то лише в належній оправі, у молодому й гарному тілі...
Проте Реновалес був упертий і твердо постановив подолати опір графині. Він без каяття згадував про сцену, яка відбулася між ним і дружиною уночі в спальні, коли та зневажливо заявила, що з графинею в нього нічого не вийде. Презирливе пророкування Хосефіни тільки підохочувало його не звертати з обраного шляху.