Лагідний янгол смерті

Могильне походження! Ось можливе пояснення цього явища. Адже і тут учора ми знайшли муміфікований труп! По суті ми, хоча самі цього не розуміли, розрили могилу. Розрили й не закопали. Ось він, точніше, вона — мумія. Лежить майже посередині розкопу. І від неї точиться цей запах, запах духу, про який так довго вчора торочив Петро.

Я майже доторкнувся носом до піску й принюхався. Той самий запах кориці... Гаразд, так і звихнутися можна!

Я глибоко вдихнув, перевів увагу на те, що можна побачити очима. Знову почав осипати ребром долоні пісок із внутрішньої стінки ямки. І раптом пролунав крик Галі. Я озирнувся. Петро вже сідав біля неї навпочіпки, а сама Галя тримала щось у руках, на здвоєних долонях.

Наблизившись, я теж присів поруч. Придивлявся до дивного чорного предмета, що викликав у мене певні невиразні асоціації, й намагався співвіднести ці асоціації зі словами. Шукав назву.

— Так то ж!.. — здивовано протягнув Петро, доторкаючись до предмета вказівним пальцем правої руки. — То ж...

Я вже й сам здогадався, що це, — то була окрема мумія відсутнього члена великої мумії.

— Теж цинамоном пахне! — майже прошепотіла Галя, все ще під владою першого подиву.

Вона тримала знахідку перед обличчям і, наче для ще більшої певності, й далі її нюхала.

— Віднеси туди! — показав Петро поглядом на мумію, яка лежала поза нашими спинами.

Галя повільно, наче знехотя, підвелася з колін, струсила з джинсів налиплий пісок і віднесла маленьку мумію до великої, поклала її поруч. Потім повернулася на своє місце й продовжила пошуки.

Петро викурив люльку й теж повернувся до лопати. А я, коли підходив до свого краю ями, окинув поглядом нерівну лінію близького обрію та ясно побачив, як грань між видимим і невидимим перетинає щось схоже на верблюда. Так, сумнівів не було, у межі нашого обрію увійшов верблюд, а поруч із ним виднілася маленька фігурка людини. Через плавкість гарячого пустельного повітря важко було визначити відстань, яка нас розділяла. Але вона зменшувалася. Я вже розрізняв, що верблюд був нав’ючений. Я озирнувся, щоб перевірити, чи помітив верблюда Петро. Але Петро длубався у піску. Міркуючи, гукнути його чи ні, я подивився у протилежний бік горизонту, за яким, звідси не видимий, ховався каспійський берег. У найвіддаленішій доступній для ока точці обрію праворуч від Петра теж щось рухалося — поступово я розрізнив удалині фігурку людини.

«Щось забагато для проклятого місця», — подумав я.

Але були ці мандрівники ще далеко, тому цілковитої певності щодо мети їхньої подорожі я не мав. Усе ж таки поруч місто, ось вони й ідуть або звідти, або туди...

Тож я вирішив не відривати Петра, промовчав і повернувся до свого робочого місця.

За годину я згадав про мандрівників, один із яких був із верблюдом. Звівся на ноги й роззирнувся. Я побачив їх обох. Людина з верблюдом наближалася, і залишалося їй до нас не більше півкілометра. Приблизно така ж відстань віддаляла нас і від самотнього перехожого, який ішов, очевидячки, з морського берега. Я придивився уважніше й помітив, що мандрівник несе рюкзак, а одягнутий у синій спортивний костюм. І тут, наче повітря на мить стало прозорішим, я упізнав цю людину. До нас наближався полковник Тараненко. Мовчати за таких обставин більш не мало сенсу.