Наказано вижити

— Ні, — сказав Штірліц, вислухавши Дагмар, — усе не так… Ваша реакція на слова друзів Бернадота про можливі труднощі, пов'язані з укладенням перемир'я, занадто, організована… Ви жінка, тобто — емоція. Ваш батько німець, отже частина вашого серця віддана Німеччині… Ви повинні атакувати, якщо хочете врятувати націю від тотального знищення, ви повинні звинувачувати Бернадота в бездіяльності, а ви лише наближаєтесь до того, щоб несміливо й обачно визначити цю правду. А правду не можна визначити: або її виголошують, незважаючи ні на що, або брешуть. Або — або, третього не може бути…

Дагмар дивилася на Штірліца невідривним поглядом, з почуттям прикрості, і якась дивна, відчужена посмішка часом торкала її губи.

— Любий мій, — сказала вона, — не судіть мене суворо. Жінка — найпіддатливіший учень… Тому вона й пнеться повторити мужчину… Про свого чоловіка я не хочу говорити, він нещасна маленька людина, а от мій перший наставник у справах розвідки… Я копіюю його манеру, розумієте? В дитинстві я займалася гімнастикою; тренер став моїм богом; якби він звелів мені викинутися з вікна — я викинулася б… А хлопчики з нашої групи були іншими, в них з народження закладене раціо… І раптом прийшли ви: мудрий, добрий мужчина, чимось схожий на тренера, говорите правду…

— Не завжди, — заперечив Штірліц.

— Виходить, у вас брехня дуже достовірна… І до того ж ви ще вмієте жартувати… І прекрасно слухаєте… І не повчаєте… I дозволяєте мені відчувати себе жінкою… Бачите, я прив'язалась до вас, як кішка…

— Все-таки краще прив'яжіться до мене, як гімнастка до тренера…

— Як скажете.

Штірліц підвівся, підійшов до телефону, попросив дозволу подзвонити, набрав свій номер:

— Здрастуйте, Ганс… Я сьогодні, мабуть, теж не приїду, так що готуйте їжу тільки для себе…

— Де ви? — спитав Ганс.

— Ваш шеф дозволив ставити мені й такі запитання?

— Ні. Це я сам. Я хвилююсь.

— Ви славний хлопець, Ганс. Не хвилюйтесь, усе гаразд, мене охороняють три автоматники… Я подзвоню вам завтра; може, заїду о десятій; будь ласка, випрасуйте мені сірий костюм і приготуйте дві сорочки, одну — сіру, другу — білу; галстук — на ваш розсуд. Почистіть, будь ласка, туфлі — чорні, довгоносі…

Ганс здивувався:

— Довгоносі бувають люди… Це ті, що у вашій спальні?

— Ви добре освоїлись, справді, вони стоять там. І зробіть кілька бутербродів з сиром і рибою, я маю поїхати в досить стомливу дорогу.

— Я не зрозумів, скільки треба зробити бутербродів, пане Бользен…

«Отак і світяться, — подумав Штірліц. — Наскрізь. І це дуже погано. Німцеві не можна говорити «кілька бутербродів». Ні, можна, звичайно, але це означає, що це говорить не німець або не чистий німець. Я мав сказати: «Зробіть сім бутербродів», і це було б за правилами. Треба одіграти так, щоб Мюллер зрозумів, чому я сказав це своє суто російське «кілька»…»

— Хіба ваш шеф не казав, що я їду з дамою? Невже важко підрахувати, що вдень ми будемо їсти тричі, по два бутерброди — це вже шість; я повертаюся сам, значить, попоїм уночі один раз, а вранці другий, звичайно, якщо пощастить поспати в машині, коли не бомбитимуть на дорогах, — отже, до шести треба додати чотири. Всього десять. Скільки кави налити в термос, ви, сподіваюсь, знаєте? Шість склянок — якщо ви такий нетямущий.