Наказано вижити

У лісі пахло пріллю; сніг уже розтав; листя було таке ніжне, що здавалося, і воно більше часу проводить під землею, як німці в бомбосховищах; бруньки цього року якісь дуже великі, вибухові; діброви здавалися нереальними, лункими, порожніми через те, що в лісі не було чути людських голосів (колись тут завжди гралися хлопчики, повертаючись на хутори зі школи); не працював жоден мотор (завжди в цю пору року тут провадились очисні роботи, зрізали торішній сушняк); лише пронизливо і глузливо кричали сойки та ще десь у кущах страшно стогнав пугач.

— Хтось помре, — сказав Кальтенбруннер. — Пугач — птах нещастя.

— Після року в тюрмі ці звуки здаються мені символами щастя, — озвався Канаріс. — Ну, розкажіть, що на фронтах? Нам же не дають ні газет, ні листівок…

— А як ви самі думаєте? Де, по-вашому, стоять англійці н американцями? Де росіяни?

— Росіян ми затримали на Одері, — замислено відповів Канаріс, — а західні армії, мабуть, ідуть з півдня до Берліна.

— З півночі також, — відповів Кальтенбруннер. — А росіян поки що затримали на Одері. Не думаю, щоб це тривало довго.

— Ви приїхали до мене з пропозицією, як я розумію. В чому вона полягає?

— Мені було б цікаво вислухати ваші міркування, пане Канаріс…

Канаріс зупинився, закинув руки за голову й розсміявся:

— До вішальника приїхав той, хто має його стратити, але при цьому дотримується рицарський політес! Я — «пан», а не арештант номер п'ятдесят два! Дорогий Кальтенбруннер, за ті хвилини, що ми з вами гуляємо, я зрозумів: у вас є про що мене спитати, викладайте карти на стіл, спробуємо домовитись…

Кальтенбруннер закурив, пошукав очима, куди кинути сірника, — в лісах, які посаджено біля хуторів, завжди ставили урни для сміття, обгорткового паперу й порожніх консервних бляшанок; не знайшов, засунув у коробку, хоч знав, що це погана прикмета, але переступити в собі австрійця, відданого німецькій ідеї, не зміг — порядок, тільки порядок, нема нічого вищого за порядок; почав говорити повільно, повторюючи майже слово в слово те, що йому дозволив сказати Борман.

Канаріс слухав не перебиваючи, згідливо хитав головою, часом прискорюючи крок, а часом зупиняючись.

— Ось так, — закінчив Кальтенбруннер. — Це все. Вам треба буде прийняти рішення.

— Я, звичайно, назву ряд імен, рахунків та паролів для того, щоб вам відкрили сейфи в банках, але це означає, що мене негайно й безумовно стратять, обергрупенфюрер. Я, на жаль, знаю умови гри, які ви визнаєте: корислива, цілеспрямована і самопожираюча аморальність… Я назву вам імена, але, повірте, коли б ви справді захотіли досягти успіху, то вам треба охороняти б мене так, як доведеться охороняти свою сім'ю в найближчому майбутньому. Але ви не зможете зламати себе, в цьому жахливість вашого становища, мій молодий друже.

— Ви помиляєтесь у двох моментах, пане адмірал. По-перше: знищивши вас, я ризикую підвести тих наших людей, які прийдуть з паролем у банк; цілком можливо, що у ваших банках всі варіанти обговорено заздалегідь. По-друге: знищивши вас, я втрачу Іспанію, де ваші позиції загальновідомі, а Іспанія — той плацдарм, звідки дуже зручно нам тимчасово передислокуватися в Латинську Америку.