К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
— Кінець! — сказав дядько. — Центр московської імперії не існує! П’ять хвилин! — глянув на годинник.
Ми підійшли до другої серії ракет. Семен відсунув засув, усе повторилося з тією самою докладністю. Цього разу ціллю був Ленінград.
— Перерва! — вирішив дядько. — За годину, коли над містами вляжуться дими, випустимо розвідну ракету.
— Скільки там людей згинуло! — заломила руки Гаська.
— Ми зруйнували центри московської влади. Згинули провідники імперії, ті, що придумували плани поневолення і ті, що наказували. Згинули наші вороги. Ті, що організували в Україні масові вбивства, ті, що наказували в’язнити й засилати. Це кара на них. Проте, певности не маємо, чи дехто з найважливіших не скрився своєчасно у певних сховках, не виїхав у віддалені місцевості, словом, чи не врятував своє життя. Але ми їх досягнемо, де б вони не були.
— Не час жаліти ворога! — додав Семен. — Як осягнемо свободу, як будемо вільні і сильні, тоді можемо навіть вибудувати цим жертвам — якщо їх можна так назвати — великий пам’ятник у Москві. З написом: «Згинули за катування і нищення українського народу!» І підпишемо: «ОУН».
Розвідча ракета пересилала картини після вибухів. Цілі адміністраційні й військові центри стали згарищами й руїнами. Інші дільниці міста були цілі.
— Тут, — заговорив Семен, — врятувалося чимало тих, кому належиться кара.
— Коли переможемо, тоді їх не мине судова кара.
Ми завважили, що тисячі авт тяглися на схід, і це зацікавило дядька.
— Заціліла верхівка втікає! Побачимо, куди.
Як виявилося, вони всі простували до міста, що його москалі означували числом 273.
— Приготов, Семене, десять ракет! З операцією пождемо, аж заїдуть туди й розташуються!
Поки Семен приготовив ракети, я вийшов до своїх хлопців. Вечоріло, і на небі загоріли перші зорі. Далеко над проваллям сходив місяць.
Я віддихнув свіжим повітрям. Який гарний світ!
Знічев’я я почув далекий туркіт гелікоптера.
Я вбіг у підземелля в той час, коли черговий збирався телефонувати до мене, сповіщаючи про літак, що летів у нашому напрямі. Виявилося, що ворог наступає проти нас ескадрою шести літаків. Моя група була готова до бою.
Але літаки не атакували нас. Навіть не перелетіли понад поляною, а промчали повз неї і зникли.
Що це означає? Куди вони полетіли? Чому нас не чіпали?
Цього напруження я вже не витримував. Чи не дурна історія — ждати на ворога, прийде він, чи ні? Залежати від рішень ворога? Такий стан я сприймав не тільки як виснажливий, але й образливий!
І ось прийшла мені спасенна, як здавалося, думка: напасти на їхнє летовище, на їхню базу! І викінчити їх!
Я підстрибнув з радости, рушив до виходу, щоб поділитися моїми думками з дядьком. І… зупинився. Думки? Проекти? А що вони варті, коли не опрацьовані як слід!
Я знав, що дядько відповість: а де ворог? Яка його сила?
Коли я щось пропоную, мушу мати аргументи, мушу бути приготований. Інакше мої слова — це тільки січка. Можу, наприклад, розпинатися за те, щоб усі народи були вільні від московського терору. І що з того? Як це зробити? Сама балачка нагадує тільки наші газети з-перед кількох десятків років. Ні, я мушу справу обдумати!
Перше завдання — це довідатися, де ворог. Але як? Він має своє летовище десь недалеко, може, двісті чи чотириста миль звідсіля. Напрям знаю, вони налітають завжди з півдня. Але з якого місця?
Нагло виринула щаслива думка: полонені!
Я пішов до них. Одні сиділи мовчки при столі, інші дрімали на своїх ліжках. Схопилися, коли я ввійшов.
— Як же, хлопці? Як почуваєтеся?
Вони мовчали.
— Маєте досить їсти?
— Маємо! — відповіли гуртом.
— Неволя це не воля! — засміявся я. — Нарікати будете все одно. Але можу вас потішити. Ще тиждень-два — і звільнимо вас.
Так ми почали гутірку. Вкінці я сказав, що прийшов їх допитувати. Як хочуть поодинці — в сусідній кімнаті, а ні, то тут-таки гуртом. Вони погодилися на гуртові запити і відповіді. Мабуть, думали, що коли виводитимуть їх одинцем, то підуть не на допити, а за московським звичаєм, на смерть.
— А не будете стріляти нас?
Я впевнив їх, що в нас нема такого звичаю. Ми українці.
Я розклав мапу.