Электронная книга - «Поцілунок Елли Фіцджеральд». Краткое содержание книги:
До книги визначного українського поета Олега Лишеги (1949—2014) увійшли його есеї про творчість, про витісування торсів із найтвердіших порід дерев, «може, трохи м'якших за слово». У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США). Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Щожовтня мільйон дрібної риби суне до берега,
Осідає в гранітному узбережжі
Своїм законним правом: який банкет для морського птаства.
Який відьомський шабаш крил
Захмарює темну воду.
Важезні пелікани гу-ухкають, наче ті Йовові коняки,
З неба пірнають, баклани
Чигають довгими чорними вовками попід водою
У зеленавій сутіні. Вищать чайки,
Безтямно заздрі і злісні, усе кленуть і шматують.
Що за пожадливість! Яка бездонна утроба! юрба —
Майже людська — оці чисті пташки! — так наче хтось
сипнув золота під ноги. Та навіть ліпше від золота,
Бо їстівне: і хто в оцій оргії дикого птаства пожалкує за
рибкою? А ніхто. Право і милосердя —
То людське, воно не стосується ані птахів, ані риби,
ні вічного Бога.
А однак — оглянься, перш ніж піти.
Крила і жадання, з’їджені хвилями рифи, спалах малька
У постійнім страху мученицької смерті —
Доля людини і їхня — і острівні скелі, і безмежний океан,
і Лобос
Бовваніє понад затокою: вони ж прекрасні?
То їхня сутність: не милосердя, не розум, не доброта,
лиш краса Бога..
О прекрасна скеле
Ми заночували у глухій ущелині Вентана Крік,
у східній її горловині.
Бескиди, стрімчаки громадилися лісами понад
нашими головами — клени, секвої,
рододендрон, дуб, модрина, аж до стрімких ялиць
Санта-Лусьєн, випнутих над водоспадами
кам’яних урвищ і зоряних проваль.
Ми лежали на ріні і грілися коло багаття.
Десь опівночі лише й блимало кілька жарин
у прохолодній темряві; я підкинув жменю сухого лавру
в жар, обклав хмизом і знову приліг. Ожило полум’я,
освітило лице заснулого сина, його товариша, і прямовисне громаддя
по той бік потоку. Ясне листя вгорі витанцьовувало
у подихах багаття, проступили стовбури: стіна каменю
причарувала мій погляд. Ніби й нічого такого, світло-сірий
діорит з кількома навскісними жилами,
вичовганий безконечними лавинами і повенями;
ні папороті, ні лишайника, чистий голий камінь…
Так ніби вперше уздрів камінь. Ніби вдивлявся крізь
освітлену полум’ям шкіру у саму плоть
живого каменя. Ніби й не дивина… Я не можу
передати вам те диво: мовчазна пристрасть, глибока
шляхетність і чарівність дитини: ця доля вирішується
поза нашими долями. Отут вона, в цій горі, наче сумовито
усміхнене дитя. Я вже піду, і так само
мої хлопці житимуть і помруть, наш світ пробиватиметься
крізь блискавичні затемнення і одкровення; це століття відійде,
і вовки відвиють в снігах довкола нового Вифлеєму:
ця твердиня стоятиме тут, похмура, правдива, діяльна:
енергія кожного її атома живитиме усю гору.
І я, ущільнений на споді століть, віддавна
відчув усім серцем її пружну справжність: о прекрасна скеле..
Слід. Лист
Амаліє, ось уже майже дев’ять літ, як Ріка немає.. Я не писав Тобі.. відтоді для мене половини Америки не стало: поволі невидимо зсунулась в океан.. Усе інше майже без змін.. Але часом відчуваю, що бачу те чи інше дерево, чи людину — востаннє.. Зате далекі обрії ще вертаються.. Сьогодні вночі у мене був сон: наче я сплю, з ніг до голови загорнений у хвилі китайського матер’ялу.. якась яскрава тканина синьо-фіолетова у квіти.. Ціла купа її на мені лежить.. Груба й дешева.. А водночас відчуваю, що десь там, усередині, у цій купі глибоко є частка справді коштовного.. найдорожчого.. прозорого.. ніжного шовку.. як павутинка.. зітканого вашими руками.. твоїми, Амаліє — і Ріковими пальцями.. І важко виборсатися з-під того важкого покривала.. Але ось воно стає вже хвилями.. але не шовку, а повільними хвилями океану.. Чи ти пам’ятаєш — як ви подарували мені увечері великий таріль з вологим піском і кілька ясно-рожевих мушель у ньому.. наче щойно уляглась піна з прибою.. То було перше наше побачення у Лемонті.. під горою Нітані, за кількасот миль від океану.
