Поцілунок Елли Фіцджеральд

Ті червоні скелясті дуби були тверді, як кістка.. висхлі.. високі аж до неба.. як падали — верхівки дзвонили, наче гірський кришталь.. Вже сонце зайшло, як ми з Ріком вертались додому з повним грузовичком сухостою.. Червоний дуб і клен — від них найбільший жар.. Амаліє, тоді тебе не було: Рік простяг мені підсолений окраєць чорного хліба.. Так, чорного хліба, тонко намащеного меленими шкварками.. Він знав той давній смак.. А потім дає два червоні повні яблука.. Він часто серед ночі на гірській дорозі гасив світло і ми пропливали в повній темряві.. аж поки раз не зависли над самим урвищем.. Тепер він засвітив фари — і раптом бачу, як пролітає перший сніг.. кожна сніжина кружляє сама у темнім осіннім лісі.. Часом поміж ними — не торкаючись, піднімався назустріч нічний метелик.. попелястіший, теплий між них.. якась запізніла душа.. і так ми їхали мовчки, вдивляючись поперед себе.. Наче поволі починалася бездонна ніч, коли з найвіддаленіших гірських монастирів раз на рік крутими стежками спускаються в долину суфії — у білому з ніг до голови — і поволі, один за одним, вливаються у ритуальне кружляння.. ні віку, ні землі.. лише повільне кружляння.. Я догризав яблуко, коли з гущавини на дорогу вийшов високий білохвостий олень.. Тихо Рік повертає голову: у тебе є ще? — дай і йому.. опускаю шибку — услід летить друге яблуко — лише гупнуло позаду у підмерзлу землю.. він знайде.. Ніч.. пізня осінь.. Остання..

А все, що між тою першою зустріччю з вами в Лемонті — на порозі простоволосі з тарелем океанічного прибою — і між тою останньою скибкою чорного хліба і яблуком на лісовій дорозі — між ними, Амаліє, глибока таємниця.. боюсь ворушити її.. невідома нікому — ні мені, ні тобі, ні йому — нікому.. Можливо — інші таємниці, набагато віддаленіші від нас — вже здобули собі іншу мову.. інше життя, вирвавшись з цього простору.. вони вже наполовину символи: напівзвірі.. напівптахи.. напівлюди.. Може, Рік ще йде, десь на півдорозі.. тому я боюсь гукнути.. щоб раптом він не озирнувся і не.. Амаліє — ти питаєш, чи згадую про нього.. Надто свіжі сліди, щоб не впізнати їх.. але чи маю право отам, біля того джерела над Ведмежим потоком, показати їх комусь іншому?.. Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо?. Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко.. де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. І його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу.. Але інакше я не міг їх відчути.. живими.. Без ваших живих тіней у ясному вікні навпроти себе в нічному Лемонті.. в самому серці Пенсильванії.. крислатий клен серед двору.. давня гасова лампа.. нічні метелики кружляють цілу ніч.. і тіні їхні на всю Америку..