Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
Погляд його сповнився співчуттям, і він подав мені білу, акуратно складену носову хусточку.
— Це ви мені вибачте, — сказала я. — Мабуть, я й досі не змогла пережити потрясіння, якого зазнала у дитинстві.
Поки я втирала сльози, Аврелій відвів від мене очі й знов поглянув у бік оленячого заповідника. Потроху сутеніло. Я простежила очима за його поглядом і побачила, як на темному тлі дерев майнула світла пляма: то олень у своїй блідо-сірій одежині з короткого хутра зробив граціозний стрибок і зник поміж дерев.
— А я була подумала, що ви привид, — порушила я мовчанку. — Коли відчула, як обертається ручка. Уявляєте — привид! Або скелет…
— Скелет? Я — скелет?! — Він задоволено розсміявся, і все його тіло затряслося.
— А виявилося, що ви велетень.
— Саме так! Я і є велетень. — Аврелій утер сльози, що виступили від сміху на його очах. — А знаєте, кажуть, що тут і справді є привид!
— Знаю. — Я ледь не прохопилася, що бачила його, точніше, її… але, звісно, Аврелій не це мав на увазі, і я сквапливо запитала: — А вам він не траплявся?
— Ні, — розчаровано зітхнув велетень. — Навіть тіні його не бачив.
Ми трохи посиділи мовчки, кожен по-своєму уявляючи собі привидів.
— Стає прохолодно, — зазначила я.
— З ногою все гаразд?
— Начебто гаразд. — Сповзши з котячої спини, я спробувала стати на ногу. — Так. Зараз набагато краще.
— Ну й чудово. Просто чудово.
Наші голоси були як шерех сухого листя у прохолодному осінньому повітрі.
— То хто така місіс Лав? — наважилася спитати я.
— Жінка, яка мене всиновила. Вона дала мені своє прізвище. Дала мені книжку рецептів. Вона дала мені все. Абсолютно все.
Я кивнула й узяла свій фотоапарат.
— Мабуть, мені вже час. Хочу зробити ще кілька знімків церкви, поки зовсім не стемніло. Дуже дякую за чай.
— Мені самому вже час іти. Було дуже приємно з вами познайомитися, Марґарет. Ми ще побачимося?
— Але ж ви тут не живете? — запитала я з сумнівом у голосі.
Аврелій розсміявся. Сміх його був приємний і солодкий, як торт, яким він мене частував.
— Звісно, що ні. Я маю хатину он там, — він кивнув у напрямку лісу. — А тут я буваю тільки вдень. Щоб… скажімо, щоб споглядати… і роздумувати про життя.
— Незабаром цю будівлю знесуть. Ви, мабуть, знаєте?
— Та знаю. — Про щось замислившись, він ніжно погладив кота, на якому сидів. — Який жах, еге ж? Я сумуватиму за цим старим будинком. Коли я помітив вас, то подумав, що ви з будівельної компанії. Землемір чи що… Однак на землеміра ви не схожі.
— Ні, я не землемір. Я пишу книжку про людей, які тут колись мешкали.
— Про дівчат на прізвище Енджелфілд?
— Так.
Аврелій задумливо кивнув.
— Кажуть, вони були двійнятами. Лишень уявіть собі!
На якусь мить його погляд став відстороненим, наче подумки він полинув кудись далеко-далеко.
— То ви ще повернетеся, Марґарет? — спитав велетень, коли я підняла свою сумку.
— Я просто мушу сюди повернутися, Аврелію.
Він видобув з кишені візитівку: Аврелій Лав, організація традиційних англійських весіль, хрестин та гулянь. Тицьнувши пальцем в адресу й номер телефону, Аврелій сказав:
— Коли ще раз сюди завітаєте, зателефонуйте мені, гаразд? Прийдете до моєї оселі, і я почастую вас добрим чаєм.
Узявши мою руку, Аврелій злегка, по-старомодному, потиснув її; потім його масивна фігура легко злетіла широкими сходами вгору, і він зачинив за собою двері.
Я повільно рушила алеєю до церкви, сповнена думок про незнайомця, з яким я щойно зустрілася; зустрілася — і затоваришувала. Це було анітрохи на мене не схоже. А коли я пройшла крізь цвинтарну браму, мені подумалося, що це радше я тут — незнайомка. Чи це просто моя уява, чи після зустрічі з міс Вінтер я дійсно стала сама не своя?..
Могили
Було вже надто пізно, сутеніло, тож про фотографування й мови бути не могло. Тому для відвідин цвинтаря я приготувала свій записник. Енджелфілд був невеличким поселенням, хоча й старовинним; могил на цвинтарі було небагато. Я знайшла тут Джона Діґенса, якого Всевишній забрав до райського саду, і його подругу, Марту Дюн, Вірну служницю Всевишнього, дата життя і смерті якої досить близько збігалися з фактами оповіді міс Вінтер про Хазяйку. Імена, дати й написи на могилах я переписала.