Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
Джон-копач до будь-яких нововведень ставився вороже. Тільки-но Хазяйка розпочинала свої оптимістичні просторікування («Гувернантка неодмінно буде вимогливою і працьовитою… Ти навіть не уявляєш, наскільки поліпшаться справи з її приїздом…»), він витуплювався у вікно і вперто мовчав. Коли ж лікар Модслі запропонував йому поїхати каретою і зустріти гувернантку на станції, садівник грубо відрізав:
— Ніколи мені роз'їжджати по всіх усюдах у пошуках тієї бісової виховательки!
І довелося лікареві самотужки робити необхідні приготування і забирати зі станції міс Барроу.
Після трагічного випадку з класичним парком Джон трохи звихнувся і тепер, напередодні очікуваних змін, просиджував години на самоті, прокручуючи в голові свої страхи щодо непевного майбутнього. Поява небажаної особи означала появу додаткової пари очей і додаткової пари вух у домі, де роками ніхто ні до чого як слід не приглядався й не прислухався. Джон-копач, як і Хазяйка, вже звик до певного нехлюйства, тож передчував цілу купу прикрощів.
Усі ми теж, кожен по-своєму, боялися приїзду гувернантки. Усі, окрім Чарлі. У день приїзду міс Барроу він поводився як завжди: замкнувшись від усього й від усіх, ридав у своїй кімнаті (до його щоденних «шумових ефектів» ми всі вже так звикли, що майже не звертали на них уваги). Він удень і вночі дожидався повернення Ізабель і втратив будь-яке уявлення про час. До появи гувернантки йому було байдужісінько.
Того ранку ми байдикували в кімнаті на першому поверсі — її можна було б назвати спальнею, якби ліжко хоч трохи виднілося з-під купи різного лахміття, що громадилося довкола протягом десятиліть. Еммеліна довго видряпувала нігтями сріблясту нитку з облямівки штор; коли їй це вдалося, вона крадькома засунула нитку до кишені, щоб пізніше додати до купи всіляких предметів, що їх вона, мов та сорока, позносила до себе під ліжко. Але раптом щось відволікло її увагу. До будинку хтось наближався. І хоча Еммеліна навряд чи усвідомлювала можливі наслідки оголошеного напередодні приїзду, нею теж заволоділо передчуття майбутніх змін, що вже витало у повітрі.
Саме Еммеліна й помітила першою, як під'їхала карета. З вікна вона спостерігала, як незнайома жінка вийшла з екіпажа, двома швидкими і вправними рухами обсмикнула спідницю й обдивилася довкола. Новоприбула глянула на парадний вхід, ліворуч, праворуч, нарешті, вгору (при цьому я відскочила від вікна). Вона нас не помітила, подумавши, що мигтіння у вікні — то якийсь оптичний ефект на віконному склі, можливо, вітер колихнув завіску крізь розбиту шибку. Ні, вона нас не побачила.
Зате ми побачили її. Крізь дірку, яку Еммеліна щойно проробила у шторі, ми невідривно спостерігали за нею, не знаючи, що й гадати. Естер мала середній зріст. Була середньої статури. Пальто, черевики, сукня, капелюшок — усе мало якесь незрозуміле забарвлення й фасон. Волосся міс Барроу не можна було назвати ані світлим, ані темним; колір обличчя був так само невизначений, а саме обличчя позбавлене будь-якого виразу. Однак ми все одно на неї витріщалися — витріщалися, аж доки очі не заболіли. Кожна часточка її обличчя наче світилася. Світився її одяг та волосся. Світився навіть її багаж. Від гувернантки йшло якесь сяйво — як від електричної лампочки. Щось робило її несхожою на інших. І ми не мали ані найменшого уявлення, що саме.
Утім, пізніше все з'ясувалося.
Естер просто була чистою. Відшкрябаною, вимитою з милом, сполосканою і начищеною скрізь і всюди.
Тож можете тільки уявити собі, яким їй видався маєток Енджелфілд.
Не встигла Естер пробути у будинку й півгодини, як наказала Хазяйці покликати нас. Ми цей наказ проігнорували і стали чекати, що трапиться далі. Чекали собі та чекали, але нічого так і не трапилося. І саме в цьому Естер уперше й перехитрувала нас, хоча ми тоді про це ще не здогадувалися. Усе наше вміння переховуватися ставало марним, якщо гувернантка навіть не збиралася нас шукати. І вона нас таки не шукала.
Спочатку ми стирчали у кімнаті, потім нам це обридло, і зрештою нас опанувала цікавість. Ми стали прислухатися до звуків, що йшли знизу: ось Джон-копач щось сказав, ось меблі пересувають, ось іще якийсь стукіт і грюкіт…
О шостій Хазяйка знову покликала нас:
— Діти, ходіть вечеряти! Познайомитесь із вашою новою вихователькою!
Але ми знову залишилися у кімнаті. І знову ніхто не прийшов нас шукати. Ми вже поволі усвідомлювали: новоприбула — не абихто, вона — сила, на яку доведеться зважати.