Тринадцята легенда

Ці сходи вели до галереї, яка колись, напевне, простягалася на всю ширину вестибуля. З одного боку лишився тільки нерівний край поламаної дощатої підлоги, а далі — глибоке провалля, на дні якого — кам'яна долівка. Натомість із протилежного боку підлога збереглася майже повністю. Уздовж галереї вели залишки поруччя, потім починався коридор. Закіптюжена, але й досі ціла стеля; навіть двері є. Уперше в цьому будинку натрапила я на ту його частину, якій, вочевидь, пощастило уникнути тотального знищення. Вона мала вигляд місця цілком придатного для життя.

Я швидко зробила кілька знімків, а потім, випробовуючи кожну дошку під ногами, перш ніж на неї стати, обережно увійшла до коридору.

За першими ж дверима, що я їх відчинила, повернувши ручку, починалося провалля; виднілися гілки дерев і блакитне небо. Ні тобі стін, ні стелі, ні долівки — просто свіже повітря і порожнеча.

Я швидко зачинила двері і сторожко рушила краєм коридору, намагаючись менше перейматися небезпеками, що підстерігали мене на кожному кроці. Увесь час перевіряючи надійність підлоги, я зійшла на другий поверх, повернула ручку дверей, і ті самі розчинилися переді мною.

Там хтось ворухнувся.

Та це ж моя сестра!

Я ледь не зробила крок їй назустріч.

Ледь не зробила.

І враз збагнула. Дзеркало! Просто дзеркало. Потемніле від бруду і вкрите темними плямами, схожими на чорнильні.

Я поглянула на місце, куди щойно збиралася ступити. Просто переді мною дошки підлоги закінчувалися й починалася прірва футів зо двадцять завглибшки, на дні якої лежали безжально тверді кам'яні плити.