Тринадцята легенда

— Я завжди казав, що хтось колись таки дістане травму в цьому старому будинку. І тому вже багато років тримаю при собі оцю санітарну сумку. Краще перестрахуватися, ніж потім побиватися, еге ж? Ой, лишенько, лишенько! — Він співчутливо скривився, роблячи болючу примочку до рани на моїй гомілці. — Наберіться мужності, потерпіть іще трохи.

— У вас тут є електрика? — запитала я, й досі відчуваючи легке запаморочення.

— Електрика? Яка електрика? Це ж руїни. — Здивований запитанням, велетень подивився на мене так, наче в результаті падіння я зазнала струсу мозку і втратила здоровий глузд.

— Я спитала, бо ви сказали, що чайник поставили.

— Он воно що! Та ні. Я просто маю при собі туристську газову плитку. Був у мене термос, але… — він зморщив носа, — ви ж знаєте, що чай із термоса ніякий на смак. Ну як, дуже пече?

— Та ні, трохи.

— От любенька дівчинка. Ну і впали ж ви, скажу я вам! Ага, чай… Вам як — із лимоном та цукром? Молока, на жаль, запропонувати не можу — нема де зберігати, бо ж холодильника катма.

— З лимоном було б просто чудово.

— Зрозуміло. А зараз я підніму вас і допоможу вмоститися зручніше. Дощ ущух, тож як — влаштуймо чаювання на природі? — Велетень підійшов до масивних подвійних дверей і витягнув засув. Зі скрипом, значно слабшим, ніж можна було припустити, вони розчахнулись, і я почала поволі підводитися.

— Не рухайтесь!

Стрибаючи між уламками, гігант підскочив до мене й обережно взяв на руки, виніс надвір і посадовив боком на спину того кам'яного кота, якого я захоплено погладжувала годину тому.

— Зачекайте тут, а коли я повернуся, ми з вами гарненько почаюємо! — гукнув велетень і знову подався до будинку. Його широченна спина майнула над сходами і зникла в коридорі.