Перстень Борджіа

Якщо Петр, як ми згадували, прихильник libera arbitria, себто свободи людської волі, не визнавав у своєму житті нічого, що б можна було назвати мотивом повторення, і, отже, не бачив ніякісінького симетричного зв’язку між своєю тріумфальною аудієнцією у глави християнства, папи, що відбулася, за приблизними даними, майже шість років тому, і своєю не менш переможною аудієнцією у глави ворогів християнства турецького султана, він усе–таки не сумнівався, що тодішня ситуація по–своєму повториться й цього разу. Володарі, надто могутні й надто самотні у своєму винятковому становищі, легко спалахують, легко захоплюються, вдячні будь–кому, хто якось цікаво зможе визволити їх із неприродної нудьги владарювання, але так само легко й холонуть і тверезішають. І, як колись папа, засипавши Петра своїми милостями, наступного ж дня дипломатично і змудріло обрізав ці свої милості до такої міри, що це було схоже на те, що він їх відмінив, так само й тепер слід було чекати чогось подібного і від султана.

Такої ж думки був і Гамді–історик, до скромного дому й до чарівної чорнявої доньки якого Петр повернувся відразу ж після завершення своєї аудієнції в Того, Для Кого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. Учений історик вважав, що підвищення, отримане його зятем, надто несподіване, дике й неприродне, ба навіть химерне, щоб його можна було поважно й відповідним чином цінувати. Петр, мовляв, діяв неправильно, коли перед султаном дав волю своєму непристойному нахабству і не взяв прикладу зі свого тестя Гамді, який зважував кожне своє слово і радше мовчав, аби не мовити чогось, що згодом могло стати прикрим для нього, хоча і в нього свербів язик то від якоїсь дотепної репліки, то від переконливого аргументу. Він, Гамді, мовляв, заціпенів, коли Петр шпарив султанові у вічі свої дикі думки, нечувані перебільшення і єресі. Коли, наприклад, Петр сказав про те, що не вірить у Бога, Гамді буквально відчув, як у нього на голові піднімався тюрбан від волосся, що ставало дибки. Султан, нехай буде висловлено Аллахові подяку, щоправда, дозволив Петрові замакітрити собі голову шаленою балаканиною і в своєму затьмаренні неймовірно його відзначив, але важко передбачити, що станеться і що буде, коли думки в його голові знову вишикуються як раніше, а головне — і цього слід боятися найбільше, — коли він прислухається до коментарів ревнивих і заздрісних придворних, які юрмляться навколо нього і яких корколомний успіх Петра воістину позбавить сну. Він, Гамді–ефенді, відчуває від цього всього такий страх, що в нього в животі всі тельбухи крутяться і звиваються, мов клубок змій, і він міг би, нехай повірить йому пан зять, аргументувати ці свої неприємні відчуття і чорні передбачення десятками прикладів з історії.