Перстень Борджіа
- Автор: Нефф Владимир
- Серия: Петр Кукань #2
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00723-3
- Переводчик: Иван Иванович Сварник
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Перстень Борджіа». Краткое содержание книги:
Песимізм ученого історика, забарвлений наївно приховуваними ревнощами до зятевого успіху та соромом за свій промах, можливо, був перебільшеним, і Петр, хоча зі своїм знанням світу й людей мав би стояти вище за такі дурниці, сприймав тестеві докори без гніву, бо вважав негідним, якщо не безсоромним те, що старий пан спокійно і мовби вдаючи, що нічого не сталося, оминає ту обставину, що, якби Петр не повівся перед султаном саме таким чином, вони обоє, тесть і зять, можливо, вмирали б зараз повільною й болісною смертю на палі.
А мала Лейла, що б не казав її турботливий татусь і як би він не каркав, втупила в Петра свої очі, чорні як вельми темна й довга ніч, з виразом палкої відданості й шаленого захоплення. Вона знала дуже добре, бо якась пташка–щебе–тушка негайно цвірінькнула їй, що Петр не поводився перед монархом нерозважливо й необачно, як це хотів зобразити вчений Гамді–ефенді, а тямовито й чудово, і що її татусь, навпаки, діяв безглуздо й незугарно, отож вона була невимовно щаслива й така горда за свого чоловіка, що її маленькі груди здіймалися, мов після прудкого бігу, а Петрове обличчя розпливалося й віддалялося через її сльози захвату й невимовного щастя.
Але дуже швидко виявилося, що Гамді–ефенді добре знав, що говорить, бо відразу ж після останньої молитви, яку він і Лейла виконали з належною докладністю і старанністю, тоді як Петр похмуро пішов до свого кабінету, щоб там розмовляти зі своїм богом Пантараєм, — отож після останньої молитви, коли небо на заході вже давно згасло і всі собаки на обох берегах Босфору з’єднали свої собачі голоси в одне протяжне і безупинне жалобне скавучання, виття, гавкіт і дзявкіт, — перед домом Гамді–ефенді з’явилася чота яничарів з оголеними шаблями й запаленими смолоскипами. Цієї нічної пори вони виглядали неприродно великими, хоча й справді для служби в сералі вибирали найбільших з найбільших здорованів, а крім того, вони носили на головах високі фески, оздоблені стрічками, що спадали по спині аж до пояса. Коли ж їхній начальник, капітан, загримав у ворота могутнім кулаком, Гамді–ефенді прошепотів посинілими від ляку вустами:
— От і воно.
І сам особисто пішов їм відчиняти, не чекаючи на воротаря, який кудись зник і, безперечно, вже спав.
Капітан, звання якого визначала срібна стрічка, прикріплена від середини чола до краю фески, на питання Гамді відповів, що бажає говорити з Абдуллою. Так він висловився — з Абдуллою, не з рабом Абдуллою чи Абдуллою–беєм, як Пан панів сьогодні раз чи два був назвав Петра, — просто з Абдуллою, і все, крапка. Це прозвучало так категорично й непривітно, що Гамді не втримався від запитання:
— З моїм зятем Абдуллою?
Капітан яничарів грубо, по–яничарськи зареготав.
— Ач який жвавий, з його зятем! Гадаєш, що кожен, і навіть я, при своєму високому званні, мусить знати твої родинні стосунки? Я маю наказ говорити з таким собі Абдуллою, який мешкає в цьому домі і якого сьогодні по обіді Бог на землі особисто допитував. Поклич–но його до мене і швиденько, якщо не бажаєш дочекатися неприємностей, якими я, при своєму високому званні, можу зі своїми хлопцями тебе ощасливити.
— Я тут, — сказав Петр, як уже колись був заявив про себе в цьому будинку, і вийшов з темряви коридора до відчинених дверей, освітлених смолоскипами яничарів. — Що б ти хотів, капітане? Мабуть, щось вельми важливе, якщо ти, при своєму високому званні, сам особисто потурбувався про мене.
І тут трапилося щось вельми дивне: в ту мить, коли Петр вийшов з темряви і з’явився в колі палаючих смолоскипів, капітан яничарів тицьнув свою палицю під пахву, а звільненою рукою вхопився за ніс, так само зробили і його люди, прості вояки без бантів на чолі.
— У тебе є халат його величності, — сказав він гугняво, як говорять люди з сильним нежитем. — Поверни його мені, щоб я відніс назад його величності, доки ти не вчинив з ним чогось неналежного.
— Це наказ його величності? — запитав Петр.
— Це не твоя справа, — гугняво відповів капітан. — Моє звання достатньо високе, щоб ти без зайвих запитань і церемоній зробив те, що я тобі наказав: віддай мені султанів халат.
— Не раніше, як ти поясниш мені, чому ви всі тримаєтеся за носи, — сказав Петр.
— Либонь, тому, що тут щось смердить. Пекельно смердить, чесно кажучи, так, наче тут хтось саме виліз з каналізації, — мовив капітан яничарів, і його підлеглі зустріли цю відповідь грубим яничарським реготом, майже таким, яким сміються здичавілі вояки при плюндруванні міста, кидаючи у полум’я живих немовлят; а капітан зареготав з ними. Але довго він не сміявся, бо Петр так уцідив йому межи очі, що в того відразу з обох ніздрів бризнула кров.