Птахи та інші оповідання

Вийшов перед сніданком — надто цікаво було — і став біля дерева, дивлячись на нього. Так, ані хиби, це ті самі яблука, що потрапили вчора до їдальні. Трохи більші за мандарини, а багато навіть менші, вони так густо росли на гілках, що, бажаючи зірвати одне, доводилося зривати цілу дюжину.

Те, що трапилося з деревом за минулі місяці, було жахливо, огидно, але й викликало жаль; агонія, страждання — інших слів не підбереш. Дерево мучилося через ці плоди, стогнало під їх тягарем, а найстрашніше було те, що всі вони були неїстівні. Кожне яблуко прогнило наскрізь. Він топтав ногами падалиці на траві, не можна було вибратися з них, вони одразу ж перетворювалися на слизьку кашу, чіплялися каблуків — мусив зчищати їх віхтем трави.

Було б набагато ліпше, якби дерево померло, заклякле і голе, перш ніж це трапилося. Яка користь йому чи комусь іншому з цієї купи надгнилих яблук, що засмітила землю? І від цього дерева, що згорбилося, наче від болю, а проте — він міг поклястися! — мало вираз тріумфу, зловтіхи.

Як навесні, коли через пухнату масу безбарвного вогкого цвіту не видно було інших дерев, так і тепер — дерево, з ваготою його плодів, притягувало погляд. Усі вікна в передній частині будинку дивилися на нього. Він знав, що буде далі. Плоди висітимуть на дереві, аж доки їх не обірвуть, тож вони зостануться на гілках і в жовтні, і в листопаді — ніхто їх не обірве, бо ніхто не зможе їх їсти. Вигляд цього дерева мучитиме його всю осінь. Щоразу, вийшовши на терасу, він бачитиме, як воно огидно прогинається.

Його антипатія до дерева переходила всі межі. Воно було вічним нагадуванням йому… ох, поможи йому Боже зрозуміти, про що… вічним нагадуванням про всі ті речі, які він найбільше ненавидів, завжди, от тільки не міг підібрати для них слова. Вирішив, що Вілліс мусить зірвати яблука і забрати їх геть, продати, позбутися, усіх, щоб він не мусив з’їсти бодай одне, не мусив усю осінь, день за днем, дивитися на поникле під ними дерево.

Повернувся спиною до яблуні й з полегкістю впевнився, що жодне інше дерево не зганьбилося такими крайнощами. На них дозрів помірний урожай, нічого надзвичайного, і, як він і передбачав, маленька яблунька, праворуч од старої, гарно й славно показала себе, вродивши середні на розмір, рожеві яблука, не надто темні, свіжо почервонілі, достиглі під сонцем. Зараз він зірве одне, щоб з’їсти за сніданком. Вибрав — і воно від першого ж доторку впало йому в долоню. Так гарно виглядало, що він одразу ж з апетитом одкусив шматок. Те, що треба: соковите, запашне, трішки кислувате, досі в росі. Він не озирався на старе дерево. Зголоднів і пішов додому снідати.