Пригоди Романа та його друзів на Дріоді
- Автор: Коляда Валентина Ивановна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Медобори-2006
- ISBN: 978-617-681-059-9
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Пригоди Романа та його друзів на Дріоді». Краткое содержание книги:
Був ще один, без жодних сумнівів цікавий, а головне — дуже милий та грайливий подарунок — маленьке волохате цуценя з чорним блискучим носиком та перлинками-очима, які були ледь помітні серед густої та кучерявої, як у молодої вівці, темно-сірої шерсті. Воно тихенько, без жодних рухів, сиділо у дерев’яній коробці, встеленій м’якою тканиною, і коли зняли кришку, тільки підняло смішну скуйовджену мордочку та почало злякано розглядати обличчя, що схилилось над ним темною хмарою, закривши світло. Підібгавши під себе маленькі кігтисті лапки, цуценя помітно тремтіло і принюхувалось, морщачи маленького носика, до пахощів, що ринули у коробку.
Заріна, легенько взявши його попід м’який ніжний животик, погладила по шовковистій шерсті, від чого песик почав видавати звуки, середні між повискуванням та котячим муркотінням, що на його собачій мові, певне, мало означати: «Дякую вам, люди, що звільнили з цієї темної та вузької конури без вікон та дверей, заспокоїли та приласкали. Тепер я вже не так боюсь і можу дихати свіжим повітрям. От якби ще відгадати загадку, над якою я ламаю голову, поки мене везли та несли, що ж зі мною буде в кінці цієї подорожі? Слухайте, а що це за пахощі, які так збуджують мої рецептори апетиту? Мабуть, щось смачненьке? Я б із задоволенням чимось поласував, ви так не гадаєте?» І цуценя, вивернувшись у дівчини в руках, теплим шершавим язичком лизнуло її у носа, чим викликало веселий сміх у всіх, хто за ними спостерігав.
Потім принесли надзвичайної краси сундучок, виготовлений з бурштину з чудернацькими, дуже рідкісними червоними прожилками скрізь, інструктований золотом та дорогоцінними металами.
Коли молодята відкрили сундучок, всередині побачили ніби просте, однак, за словами гостя, що це подарував, не дуже, ніжно-блакитне яйце. Взявши це яйце у руки, молодий вродливий гість покрутив його, потім, піднісши до очей, подивився крізь яйце на світло і, попросивши Харольда та Заріну уважно його вислухати, промовив:
— Бачите, то ніби зовсім просте яєчко. Але це зовсім не так. То початок життя — і вашого, і ваших наступних поколінь! В ньому ваше щастя, здоров’я, майбутні достатки та діти. Бережіть яйце та ховайте подалі від сторонніх очей, бо то є колиска вашого майбутнього. Скільки воно буде у вас знаходитись, стільки не матимете ні в чому недостачі!
І, розцілувавши щасливе подружжя, гість з низьким поклоном відійшов… а потім, за мить, ніби розтанув у повітрі.
— Хвилиночку, а хто він такий? Ніхто не пам’ятає? Хоч з якої сторони прибув, з якого краю?
Весільний батько відразу ж кинувся розпитувати, що то був за дарувальник. Дружка та дружба йому допомагали (за дружбу погодився бути друг Харольда Хью, а дружкою взяли родичку Заріни, доньку земляка Гунжі). Та ні серед гостей, що жили у Південній вежі, ані серед тих, хто прибув сьогодні вранці, ніхто його не пам’ятав. Пішли до вартових, що перевіряли всіх запрошених за списками, але гість був туди не вписаний.
— Дивина та й годі! Звідки він тут узявся? — питали один другого, та відповіді не було.
— Ні, це дуже цікаво! А головне, як той чоловік зміг пройти повз наших пильних охоронців? — не вгавав весільний батько, що вважав своїм обов’язком таки довести цю справу до якогось логічного кінця.
Та раптом із-за столу, з найдальшого кінця, почувся зухвалий сміх, від якого у поважного чоловіка волосся на голові заворушилось від заледве стримуваної злості. І все одно, коли він обернувся, з його очей посипались іскри.
— І що ти хочеш нам усім сказати своїм ідіотським сміхом? — грізно запитав весільний батько зухвальця.
Той, повільно вставши, всією своєю довгою худорлявою статурою піднісся над завмерлими від такої нечуваної поведінки гостями.
— Ви, мудроголові, не можете розгадати зовсім просту загадку, як цей чоловік сюди увійшов. А ви, часом, не бачили, як він звідси вийшов, га? — і знову на вустах чоловіка промайнула недоречна, на загальну думку гостей, посмішка. Але до такої його поведінки вже трохи притерпілись. Бо ж таки правда — загадковий дарувальник, якщо їх усіх не підводили очі, віддавши свої дари, з низьким поклоном, обличчям до молодих, відійшовши кілька кроків від стола, ніби розчинився у повітрі. Соромно, як вони могли про це забути.
Весільний батько, що був одним з найшанованіших та найповажніших гостей, з палаючим обличчям покинув залу і пішов у Південну вежу до своїх покоїв, подалі від ледь прихованих кривих посмішок.