Життєписи дванадцяти цезарів

61. Врешті, оскільки ніколи не бракувало причини, дав повну волю найрізноманітнішим жорстокостям. Спочатку переслідував друзів та близьких матері, згодом — онуків та невістки, врешті — Сеяна: після його загибелі Тиберій став особливо жорстоким. Як чітко висновується з усього, Сеян сам не спонукав його, а навпаки — шукав нагоди прислужитися; навіть у коментарях, загально й коротко говорячи про своє життя, зважився написати, що Сеяна покарав, дізнавшись, що він виливає свій гнів на дітях його сина Германіка: але одного з них Тиберій сам знищив, коли Сеяна уже підозрювали, а іншого — коли того вже убили. 2. Розповідь про всі його жорстокості буде довгою: достатньо буде сказати про неї загалом та навести деякі приклади. Жоден день на минав без страти — чи священний, чи святковий[292]; навіть у новорічний день відбувалися смертні кари. Багатьох засуджували й карали разом з дітьми, а часом і самі діти їх засуджували. Родичам заборонили навіть оплакувати страчених. Встановили окремі премії для позивачів, та навіть для свідків. На віру приймали кожен донос. 3. Будь-який вчинок розцінювали як важкий злочин, у тому числі й випадкове слово. Засудили поета за те, що він у трагедії наважився критикувати Агамемнона; історика засудили за те, що він обізвав Брута й Красса “останніми з римлян”: авторів тут же стратили, а їх твори знищили, хоча всього за кілька років до того їх відкрито й успішно зачитували перед самим Августом[293]. 4. Деяких, що перебували під вартою, позбавляли не лише втіхи читання, але й розмови та спілкування. Ті, кого вже притягли до судової відповідальності, часто ще вдома різали собі вени з певністю про засудження, та щоб уникнути приниження й безчестя, часто навіть посеред курії приймали отруту: однак попри те, їх із перев’язаними ранами, напівживих та в гарячці, все ж кидали у карцер. Жоден покараний не уникнув Гемонії та гаків[294]: одного дня так стратили двадцять чоловік, у тому числі жінок та дітей. 5. Оскільки давній звичай забороняв страчувати задушенням юних незайманих дівчат[295], кат спочатку безчестив їх, а згодом душив. Тих, що прагнули смерті, силоміць змушували жити. Адже смерть вважалася легким покаранням — коли Тиберій дізнався про передчасну загибель Карнула, одного із підсудних, то довго розпачав: “Карнул від мене вислизнув”. А коли він обходив ув’язнених, та хтось почав благати про пришвидшення кари, відповів: “Тобі ще далеко до прощення”. 6. Один консуляр зазначає у своїх споминах, що якось на багатолюдному бенкеті, на якому був присутній і він, гном, що стояв перед столом поміж клоунів, запитав Тиберія, чому Паконій, засуджений за зневагу до величі, й досі живий: на що Тиберій, дорікнувши тому за надмірну зухвалість, за кілька днів після того дав письмову вказівку сенатові щонайшвидше видати постанову про страту Паконія.