Сіль для моря, або Білий Кит
- Автор: Никулина Анастасия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-083-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сіль для моря, або Білий Кит». Краткое содержание книги:
Ця історія про довіру, зневіру і про любов. Вона про нас із вами — дорослих і юних, розумних і наївних, романтиків і прагматиків. Зрештою, ця книжка про те, що сенс життя не в тому, щоб ставати сіллю для моря.
Дільничний на хвильку відволікся, щоб відчинити дверцята машини, коли Рикун різко вийшов із заціпеніння і з силою вдарив поліцейського ліктем у сонячне сплетіння. Степан, вилаявшись, зігнувся. Дмитро штовхнув вусаня плечем, одночасно вихоплюючи пістолет із кобури на поясі дільничного. Воронець, не втримавши рівноваги, впав і скотився на кілька кроків униз урвищем, хапаючись за сухі гілки кущів, що густо поросли біля доріжки.
Рикун направив дуло на Лізу і просичав:
— Це все через тебе, погань! Здохни нарешті! — У його очах шаленів відчай. На губах від крику виступила піна. Ще внизу він усвідомив, що його донька померла і хоч би що він робив — нічого не зміниться. Все було марно від самого початку, і ніхто не поверне йому його донечку. Ця дурепа повинна померти! А потому… Він натиснув на курок, і Ліза миттю відчула різкий біль. Вона навіть не встигла ні скрикнути, ні ухилитися. Все сталося надто швидко. Рикун божевільно зареготав. У нього таки все було під контролем.
— Лізо, ні! — якось занадто голосно крикнув Макс. Поточившись, дівчина наче в уповільненому відео опускалася на землю, коли почувся другий постріл. В очах потемніло.
Розділ XVII. Штиль
Незнайомі світлі стіни, низенька стеля, ліжко з дивними металевими бильцями, вікно кудись у зелень, на тумбочці — букетик польових квітів у вазочці. Де це вона? Мабуть, у лікарні. Дівчина замружилася. В голові була повна каша. А де Макс? З ним усе гаразд? І хто її сюди привіз? Батьки напевно місця собі не знаходять… Дівчина спробувала підвестися на ліжку й поморщилася від різкого болю. Вона обережно відгорнула простирадло і побачила, що в неї перев’язане плече. Ліза прислухалася до себе: все ніби було нормально, тільки злегка паморочилося в голові. Двері в палату тихенько прочинилися, впускаючи заплакану жінку.
— Доню, ти прокинулася! — Мама підбігла до ліжка і розридалася. — Ми так переживали, моя маленька! Слава Богу, все минулося. Чому ти нам нічого не сказала?
— Мамо, мамо, — повторювала Ліза. Їй стало страшно. Вона ж могла більше ніколи не побачити ні маму, ні тата. Вона тремтіла.
До палати увійшов батько. Він сів з іншого боку ліжка і спитав:
— Ну як ти?
— Добре, тільки голова трохи важка. А так — нічого…
— Лізо, пробач нам, будь ласка, — промовив притишено. Очі у нього теж були червоні. Чоловік не спав усю ніч і ледь не посивів, коли дізнався, що його донька в лікарні. Заради чого? Що дало його «виховання»? Він помилявся. Зрештою, як і його батько. Біль нічого не вирішує — просто заганяє проблему глибоко-глибоко. Більше так не буде.
— Так, Лізо, вибач, ми не знали, що тобі так зле, — підхопила мама. — Ми тебе любимо! Ти — найголовніше, що є в житті! Ми тебе мало не втратили! Пробач нам!
— Це ви пробачте мені, — Ліза відчула, як по щоках течуть сльози. — Я вас люблю!
Вона простягла руки до батьків — і ті вхопились за неї. Утрьох обнялись і наче боялися випустити одне одного з обіймів, щоб не злякати паросток довіри й любові, який знову став прокльовуватися.
— Ну все, дай дитині відпочити, — взяв себе в руки тато. Він м’яко відірвав дружину від доньки. — Ходімо, вип’ємо чаю. Лізо, тут до тебе відвідувачі.
Дівчина здригнулася і ледь втрималася, щоб не сховатися під ковдру, коли побачила, як до палати по одному заходять її мучителі. У хлопців був розгублений вигляд, а в дівчат — червоні очі. Це чого? Близнята що — плакали? Дивно.
— Лізко, ми той… — почала було Юля і затнулася. — Прийшли…
Сашко її перебив:
— Коротше, вибачитися ми прийшли. Пожартували, а ти вже навигадувала собі всього. Ти ж більше стрибати не збираєшся?
Вибачитися? Перед нею? Вона тільки хотіла, щоб її залишили в спокої, але вибачення… Це сон, точно сон. Вона ущипнула себе за руку й тихо зойкнула. Це був не сон. Ліза подивилася в очі рудому. Він не жартував і, здається, справді чекав її відповіді. Дівчина похитала головою.
— От і добре! — видихнув хлопець. — Уявляєш, ми на тебе всю ніч біля будинку чекали, хотіли поговорити. А ти втекла. Як тобі вдалося?
Ліза знизала плечима:
— Вилізла через вікно, на гараж — і до моря.
Чекали на неї? Поговорити? Таке враження, що вона бачила своїх однокласників уперше, або ж це вони вперше дивилися на неї по-іншому?
— Перезавантаження, — Дан ляснув себе по лобі. — Оце шпигуни! Ти не ображайся, Ліз, ми цей… Жартували. Так, визнаю, переборщили. Але ми точно не хотіли, щоб ти через це стрибала з Тридиву!