Сіль для моря, або Білий Кит
- Автор: Никулина Анастасия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-083-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сіль для моря, або Білий Кит». Краткое содержание книги:
Ця історія про довіру, зневіру і про любов. Вона про нас із вами — дорослих і юних, розумних і наївних, романтиків і прагматиків. Зрештою, ця книжка про те, що сенс життя не в тому, щоб ставати сіллю для моря.
Вітер був досить сильний. Поблизу море здавалося ще більш похмурим, хоча сонце й світило щосили. Перша хвиля була тепла. Вона вдарила в ноги, змушуючи впасти. Друга потягла глибше, третя вихлюпнулася в обличчя, в ній було багато піску. В голові запаморочилося. Ліза глибоко зітхнула, заплющила очі й опинилася під водою.
Розділ XVI. Ураган
Мокрий пісок холодив ноги, а одяг прилипав до тіла. Море ревіло за спиною, а від легенького вітерцю шкіра вкривалася дрібними сиротами.
— Дихай, ну давай! Не здавайся! Чуєш мене? Дихай! — Холодні вуста притискалися до її губ, вдихаючи в неї повітря. Чи життя? Здавалося, до неї торкається море — гірко-солоне на смак.
Ліза закашлялась. Легені палали вогнем. Вода фонтаном полилася з горла. Дівчина відчула, як її голову підняли й опустили на щось тверде.
— Тихіше, тихіше! Усе добре, я поруч! Усе добре!
Очі ніяк не хотіли фокусуватися, але коли Ліза нарешті придивилася, то їй одразу ж захотілося провалитися крізь землю. Її голова лежала на колінах у мокрого й переляканого Макса. Він гладив її по голові й шепотів щось заспокійливе. Ліза уявила, який вигляд має збоку — в подертій сукні, в саднах і подряпинах, волосся злиплося слизькими бурульками.
— Не дивися на мене, — спробувала сказати, але замість цього з горла вирвався здавлений хрип.
— Ш-ш-ш! Не говори поки що… Тобі боляче?
Ліза похитала головою. Навіщо? Навіщо він її врятував? Щоб теж посміятися?
— Не… дивися… на мене… Прошу! — Тільки й змогла вимовити.
— Ти смішна, — Макс розсміявся. Його сміх був добрий. — Як я можу не дивитися?
— Я жахлива, — пробурмотіла дівчина.
— Ти смішна. Але в цьому немає нічого жахливого, не переживай, — Макс заспокійливо погладив Лізу по голові.
Чому він її тримає? Вона сіпнулася, щоб підвестися.
— Куди? Лежи, тобі треба прийти до тями.
Поряд почулися кроки. Хлопець підвів голову й побачив, що до них підходить чоловік у білій сорочці та чорних штанях, підвернутих до колін. Ліза саме підняла голову й побачила знайомі сіро-зелені очі:
— Ви?.. — голос усе ще не хотів слухатися, видаючи замість слів здавлений хрип.
— Ти його знаєш? — Макс підвівся і простягнув руку чоловікові. — Вона мало не потонула. Ви лікар? Ви нам допоможете?
— Допоможу, — сліпуче усміхнувся чоловік і з розмаху вдарив Макса в щелепу. Хлопець як підкошений упав на землю.
— Макс? Ні! М-а-а-акс!!! Допоможіть! Хто-небудь! — крик роздирав Лізі запалене горло.
Тим часом чоловік потер забиті кісточки на кулаку, роззирнувся навкруги і, не помітивши нікого, схилився над нею:
— Сумувала без мене, моя сонячна?
— Ви… Що ви… Хто ви? — сахнулася вбік дівчина. Він божевільний! Він точно божевільний! Він ударив Макса і може вдарити її. Що робити? Куди тікати? Ліза обернулася, але позаду було тільки море. А шлях до вузької стежки нагору затулив цей божевільний. Як урятуватися? Треба говорити, говорити з ним чимдовше! Може, хтось прийде сюди і врятує їх! Уперше за весь час Ліза пошкодувала, що вподобала собі це безлюдне місце. Тут же ніколи нема нікого!
— Я, це я. Це завжди був я, — не змінював лагідного тону чоловік, і від цього ставало ще страшніше. — Ти обманула мене! Зрадила! Хоча так клялася, що я єдиний, хто для тебе важливий. Ти брехала мені? Скажи, тепер ти можеш це сказати!
— Що… сказати? — Ліза кривилась і вдивлялась у вже знайоме обличчя. Їй ще ніколи не було так страшно. Навіть там нагорі, коли вона вже була готова стрибнути, страх був інший. Зараз же він був справжній, як і цей божевільний чоловік. Чого йому треба? Нащо вони йому взагалі здалися?
— Ти так швидко забула мене, моя сонячна?
«Моя сонячна». Ці слова вдруге вогнем обпалили мозок. Дівчина здригнулась і спробувала відповзти від чоловіка. Не може бути! Цього просто не може бути! В її житті була єдина людина, яка її так називала. І це точно не міг бути…
— Білий… Кит? — прошепотіла Ліза, не вірячи в почуте. Цей божевільний не міг бути Білим Китом. Він далеко! Взагалі, його вже може й не бути!
— О так! — закивав чоловік і вже суворішим тоном повів далі: — І ми мали завжди бути разом. Але ти мені збрехала!
— Ти… — притиснула долоні до щік дівчина. Виходить, вона весь час була закохана в божевільного стариганя? І вона була ладна померти разом із ним? Виходить, Білого Кита насправді ніколи не існувало? Вона його собі вигадала? — Ви мені брехали…