Сіль для моря, або Білий Кит
- Автор: Никулина Анастасия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-083-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сіль для моря, або Білий Кит». Краткое содержание книги:
Ця історія про довіру, зневіру і про любов. Вона про нас із вами — дорослих і юних, розумних і наївних, романтиків і прагматиків. Зрештою, ця книжка про те, що сенс життя не в тому, щоб ставати сіллю для моря.
Рикун притиснув хлопця і занурив його голову під воду. Його зіниці розширилися. Він ще не відчував такого адреналіну — вбивати в реальності було куди цікавіше. Хлопець щось булькав і намагався видертись, але чоловік був сильніший. Цієї миті Дмитро згадав про Лізу, обернувся і побачив, що вона лізе на катер. У його голові відразу вибудувався логічний ланцюжок: наплічник-телефон-поліція. Дмитро вилаявся крізь зуби, вдарив Макса в обличчя — на шмаркача не було часу! — і покинув його борсатися у хвилях, а сам метнувся до дівчини. Море сповільнювало кроки, але чоловік рухався швидко.
Ліза забралася на борт і побачила, що її наплічник лежить на тому ж місці, де вона його залишила. Їй здавалося, минуло вже багато часу, хоча насправді — лише кілька хвилин. А що як вона не встигне? Опинившись коло нього, дівчина опустилася навпочіпки і потягнулась до блискавки, аж тут її спинив різкий біль. Рикун встиг видертися на катер і схопив втікачку за волосся.
— Куди зібралася, моя сонячна? — Чоловік насолоджувався моментом. Емоції зашкалювали. Ейфорія від влади над чужими життями, солодкий смак помсти — задоволення бігло венами не гірше за наркотик. Йому вже давно не було так добре. Який же він молодчага — все прорахував! І про телефон згадав, і дівку зловив, і малого встигне придушити. Трохи пізніше.
— Відпустіть мене! — скрикнула Ліза.
Чоловік розреготався:
— Нізащо, моя люба! Ти ж хотіла залишитись тільки зі мною. Нащо нам хтось іще? — чоловік узяв наплічник, не випускаючи Лізу, яка намагалася видертися, й викинув його за борт.
— Тепер нікуди не подзвониш. Так, моя хороша? — він близько нахилився до Лізи, і вона бачила, як у його зелених очах хлюпочеться божевілля. Дівчина відкинула голову назад і різко хитнулася вперед, вдаривши чолом Рикуна прямо в ніс. Чоловік засичав, відштовхуючи малу до стіни. Ліза боляче вдарилася головою і впала на коліна. Корабель натужно заскрипів і хитнувся. Дмитро забрав руки від носа, з якого стікали цівки крові, і зробив крок до Лізи. Вона спробувала підвестися, але ноги трусилися. Почувся тріск і гучна лайка — права нога Рикуна провалилася по коліно в підлогу.
— Ану стій! Куди пішла? Я тебе зараз! Стерво мале! Ти не втечеш! Від долі тобі не втекти! — Дмитро божевільно реготнув, змахнувши руками, не втримав рівновагу і мало не впав. Нога міцно застрягла. Дівчина вибралась нагору, перевалилася через борт і впала у воду. До неї підбіг Макс. Він важко дихав. Під лівим оком наливався синець.
— Він там застряг! Усередині! — гарячково випалила Ліза. — Провалився… Вода піднімається, біжімо!
— Тримайся за мене, — подав Лізі руку Макс. Вона взялася за неї, підлітки швидко вибралися з води, по дорозі дівчина підхопила наплічник, який уже встигли підмочити хвилі, і втікачі почали відчайдушно видиратися на скелю. Ліза з Максом захекалися, йти було важко, але страх додавав їм сили. Знизу почувся крик. На палубі катера з’явився розлючений Рикун. Він зміг видерти ногу з пастки і з люттю розглядав постаті підлітків угорі. Він захлинався криком, наче його могли почути:
— Думаєш, переграла мене? Це твоя доля, змирися! Я тебе вб’ю! Ні, спершу я задушу твого шмаркача, а ти на це дивитимешся! Так! Дивитимешся, поки я не скажу досить! А потім я вб’ю тебе! Моя сонячна, твій Кит прийшов за тобою! Хіба ти на мене не чекала? — Він незграбно перевалився через перила катера і впав у воду. Море було йому вже по пояс, до берега залишалося кілька метрів, але через вивихнуту ногу йти було важко. Хвилі вдаряли в спину і змушували з усіх сил стримувати рівновагу, аби не впасти. Однак чоловік уперто просувався вперед.
— Дивись! Він зараз вибереться! — скрикнула Ліза. — Що робити? Я не маю сил бігти!
— Телефонувати в поліцію! Ми більше не будемо втікати! — вигукнув Макс, мацаючи кишені, і розчаровано простогнав: — Блін, я ж телефон удома залишив!
— Зараз, я зараз, — Ліза розстібнула блискавку на наплічнику і висипала вміст на землю. На купці речей і солодощів лежав телефон. — Зараз, зараз, — налякано стежила дівчина за Китом, який наближався до берега, набираючи 102: — Алло! Допоможіть! Ми на скелі біля Тридиву, на нас напали… Він божевільний, хоче нас убити!.. Ми з Туманівки. Ні, нікого з дорослих немає… Півгодини? Ясно…
У слухавці відповіли, що виклик зафіксовано і наряд уже виїжджає.
— У нас немає півгодини, — Ліза звела на Макса наляканий погляд. — Що робити?