Острів злочинців

– І ці три дні ви нічого не їли й нічого не пили?

– Вони були тут іще двічі. Дали мені сухого хліба й залишили води в бляшанці. Ось вона, та бляшанка, – ка­жучи це, він копнув ногою бляшанку, і з неї виплюснулася вода.

– І тоді вони теж нічого вам не сказали?

– Нічого, анічогісінько не сказали, – повторив Скал­бана. І раптом спитав: – А як ви мене тут знайшли?

Я помітив в його очах якийсь тривожний вираз. Уся Скалбанина увага була прикута до ножа, що я й досі три­мав у руці. Здавалося, Скалбана от-от кинеться на мене.

– Там нагорі, – показав я на стелю, – чекає мене гурт людей.

І свиснув крізь пальці. Згори одразу почувся на від­повідь посвист.

– Ну, то ходімо, – сказав він і перший рушив до ви­ходу.

– Ми рвали малину й натрапили на ляду, що закрива­ла лаз. Коли підняли її, то почули, як хтось кличе на допо­могу, – розповідав я Скалбані.

Мені не хотілося казати йому правду, бо і він, певне, брехав.

Ми видряпалися нагору. Гарцери, Залічка й Тереза мовчки, цікаво придивлялися до Скалбани, який іще раз повторив свою історію, що начебто пояснювала його ув'яз­нення. Закривши лядою вхід, ми провели Скалбану аж на берег до його човна. Хлопці допомогли йому посунути чов­на на воду, а коли він поплив, Телль сказав:

– Він бреше. Мені не віриться, щоб хтось без причини сховав його в підземеллі й тримав там, паче у в'язниці.

Коли ті люди так зробили, то, певне, з якоїсь причини. Скалбана криється від нас, бо в самого, мабуть, щось недобре на совісті.

Я теж був такої думки. Але через Скалбанину брехню ми були безпорадні, і нам більш нічого не лишалось, як ро­зійтися по своїх таборах. На роздоріжжі я, Залічка і Те-реза попрощалися з хлопцями й повернулися до своїх наметів.

Одразу ж я ліг спати. Наступного дня встав пізно, мало не перед обідом, і нашвидкуруч приготував собі снідати. Побачивши Терезу, що самотньо сиділа на березі річки, я запропонував їй прогулятися зі мною на «самі». Вона зраді­ла, не здогадуючись, що це пастка.

Проминувши містечко, ми опинилися на Цехоцінському шосе. Я додав газу і, коли машина помчала, звернувся до дівчини:

– Пан Гертель може тішитися зі своєї ідеї підіслати вас до нашого табору. Ви виконали своє завдання: засте­регли його у найнебезпечнішу для нього мить.

– Це неправда, – заперечила дівчина.

– Ваша поява в таборі, – вів я далі, – одразу видала­ся мені підозрілою. Пан Гертель догадався, що на шосе за ним стежив я, переслідуючи на своєму «самі». А що напевне ще під час нашої зустрічі в нічному ресторані в Цехоцінку ви розповіли йому про мене і про мою чудернацьку машину, то він знав, хто за ним женеться. Повернувшись до Цехо­цінка, він запропонував вам податися до нашого табору й стежити за мною.

– Це неправда, – вперто повторила дівчина.

– А чи пан Гертель не пояснив вам, чому саме треба за мною стежити? Це дуже важливо, прошу пані.

Дівчина мовчала. Тоді я додав:

– Може, ви починаєте вже розуміти, що гра, в яку втягнув вас Гертель, небезпечна? Адже то він зв'язав і залишив Скалбану в підземеллі.