Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– О, тоді знайти вбивцю не важко, – сказав я. – Ви ж маєте серед документів того анонімного листа, порівняйте почерк, яким він написаний, з почерками місцевих людей. І все з'ясується.
– Анонімного листа складено з газетних літер, тож провадити таке слідство було б марно, – скривився слідчий.
Я міркував далі вголос:
– Навіщо та людина зрадила Барабаша? Навіщо донесла, де саме ночуватиме вся зграя? Може, вона вирішила позбутися Барабаша та його людей, аби заволодіти їхньою здобиччю?
– Звісно, – згодився офіцер. – Ця гіпотеза дуже слушна, хоч ви знову вертаєтесь до справи скарбів дідича Дуніна. Однак причиною для анонімного листа могло бути зовсім інше. Кілька років по війні я воював з бандами, допитував таких бандитів, як Барабаш, і, здається, трохи їх знаю. Часто бувало так, що люди Барабашевого типу мали ворогів у своєму найближчому оточенні. Завжди знаходив-
ся хтось, кому не подобався ватажок. Найчастіше такий чоловік зраджував для того, щоб ватажка схопили, а він би сам очолив банду.
– Але в цьому випадку зраджено всю банду?
– Авжеж. Це могла зробити людина, яку скривдила банда. І людина помстилася.
– Скривджена людина не вдавалася б до анонімного листа, – зауважив я. – Вона просто прийшла б до міліції й відкрито повідомила, де ночує банда.
Офіцер похитав головою:
– За тих часів бувало по-всякому. Дехто лишався анонімом, боячись помсти бандитів.
Так ми розмовляли, стоячи на березі біля пришвартованого човна, в якому чекав на слідчого міліціонер.
– Мені здається, що в усіх цих справах дуже добре поінформована пані Пілярчикова, місцева крамарка, – сказав я офіцерові.
– Так? – здивувався той і подякував за звістку. Подавши мені на прощання руку, він скочив у човна, і за мить над річкою загуркотів мотор. Міліція поїхала, а я повернувся до табору.
Тут панувала звична передвечірня метушня. Залічка прала перед своїм наметом, пан Опалко надворі виліплював нову голову – тепер уже за черепом з давнього колодязя; в господарчому наметі варили вечерю, звідти долинав брязкіт кухонного начиння. Двоє студентів лежали, підстеливши ковдру, на траві й читали книжки. Намет пана Кароля був щільно зашнурований, мабуть, пан Кароль знову пішов рибалити.
«Офіцерові міліції, – спало мені на думку, – я порадив поговорити з тією плетухою Пілярчиковою. А чого ж я сам не зробив цього?»
Я хутчій завів машину і помчав до містечка. Дорогою «сам» почав пирхати, кашляти. «Еге, мабуть, карбюратор забило», – злякався я, та за мить мотор знову працював рівно й спокійно.
Крамничка пані Пілярчикової була ще відчинена.
– Чи є пиво? – спитав я.
– Немає, – пробурмотіла жінка.
– А дерев'яні мундштуки можна купити?
– Звісно, – кивнула вона й неохоче підсунула мені коробку.
– Ви гніваєтеся на мене, що я не взявся з вами шукати колекції дідича Дуніна? – лагідно спитав я. – Але ж я справді не шукаю тих скарбів.
– Однак план ви маєте, – докірливо зауважила Пілярчикова.
– Маю. Тільки він нічого не вартий. На ньому зазначено все, крім місця, де сховано колекції. Зрештою, ви самі знаєте, що дідичеві скарби хтось уже переніс до іншого місця. Шкода гаяти час.
Пані Пілярчикова склала руки на товстому животі й зневажливо глянула на мене.
– Ви не вірили мені, коли я казала, що знаю того чоловіка. Думали, що я несповна розуму. І що ж виявилося? Той чоловік направду був у нашому містечку торік восени. Тут, у моїй крамниці, пив пиво. Міліціонери з повітової комендатури показували багатьом його фотокартку, і дехто підтвердив, що він був у нашому містечку. Одна крамарка навіть казала, що цей чоловік питав її, чи ще живий той, хто світить на річці вогні, чи мешкає у тому ж самому будиночку над Віслою. І коли крамарка відповіла йому, що той живий і досі мешкає в тому самому будиночку над Віслою, то він вийшов з крамниці й подався простісінько до нього.