Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— Здрастуйте, — сказав він не дуже дзвінким голосом і почервонів.
Майор подав йому руку.
— Здоров, здоров, прикордоннику!
Лейтенант обійняв хлопця за плечі, пригорнув до себе.
— Що це, — солідно спитав Вітя, — кивнувши на пов'язку. — Вас поранено?
— Ага, — інтимно всміхнувся Дениско, — а ти молодець, Вітько! Прямо-таки молодець.
— Бабусю, покажіть нам кімнату квартиранта вашого! — гукнув майор до Марфи Іванівни, що тупцювала-ся під повіткою, не проронивши досі жодного слова. Вона зірвалася з місця і, покректуючи і смішно махаючи голими худими ліктями, поспішила до хати.
— Ходімте, ходімте, — промовила вона. — Ось він, душогуб, де жив. Оце як покинув, так усе й лишилося. От антихрист, щоб йому добра не було! Отакий злодюга, а як прикидався, га?
— Бабусю, заважаєш же людям, — зауважив Вітя, і бабуся вийшла з хати.
— А щоб твоя путь погибла, анахтема! — все ще гомоніла вона сама з собою. — А я, дурепа стара, й повірила йому, катові, щоб ти задавився йому маленьким!
— От розходилася бабка! — усміхнувся лейтенант. — Тобі, Вітю, мабуть, перепадає на горіхи, га?
— Ні, бабуся в мене добра! Це вона сьогодні така сердита через шпигуна.
— Ну, прикро ж старій, що обдурили її так безсовісно.
Кімнату оглянули ретельно, повзали і під ліжком, і під столом, пересували шафу, заглядали в кожну шухляду. Нічого не знайшовши підозрілого, взялися за одяг. Прощупали кожен рубець, повивертали кишені. Нічого. В чемодані під білизною лежало кілька пачок з цигарками фабрики «Ява». Оглянули чемодан, витрусивши з нього все, але й тут нічого не знайшли. Лейтенант на стіні помітив сірий, вже добре поношений піджак і з гидливістю став обдивлятися його. Закінчуючи огляд, помітив у правій кишені дірочку. Була вона маленька, протерта якимось тяжким предметом. Розірвавши її більше, він заклав руку і серед різної трухи в самому куточку поли знайшов якусь малесеньку паличку, вийняв. Паличка виявилась туго скрученим папірцем.
Майор взяв того папірця з рук лейтенанта, наче велику дорогоцінність, обережно на долоні доніс її до столу й почав розгортати.
— Дивно, погляньте, лейтенанте, — схвильовано прошепотів Дорофєєв, хоч Дениско й сам прикипів очима до папірця.
— Це тролейбусний квиток, — сказав він пошепки.
— Квиток, — погодився майор, схилившись до самого столу.
Вітя й собі зайшов збоку і глянув. Нічого дивного, нічого цікавого, малесенький папірець. От і все. До того ж він страшенно зім'ятий. Але майор і лейтенант так низько схилились над ним, що кашкети їхні терлися один об один гострими крайками.
— От чорт, жодної літери, — заклопотано говорив лейтенант.
— Нічого, ви придивіться. Ось написаною «Портград, тролейбус С-3». Це ж який? — аж підхопився майор.
— Той самий, що до стадіону ходить, — загадково посміхнувся Дениско. — Я ж там учився.
— Тоді пішли, — сказав рішуче Дорофєєв. — Квитки є, тепер будемо чекати спектаклю.
Майор наказав бабусі закрити кімнату на замок, забрав ключ із собою і пішов через город, несучи в кулаці папірець точнісінько так, як Вітя носить щойно зловленого метелика, — обережно, пильно, хвилюючись.
Сіріло, коли в'їхали у велике село. Тут Шакал увімкнув світло, бо їхати по вулиці з погашеними фарами було небезпечно і викликало б підозру. Можна вже було розібрати номер машини, і це непокоїло Шакала. На виході з села наздогнали групу чоловіків у високих чоботях, з рушницями за плечима. Вони зійшли в обочину і підняли руки.
Шакал загальмував, висунувся з кабінки.
— Що, на полювання? — спитав він.
— Еге ж, — відповів невеликий на зріст, бородатий дідок. — Відстріл качки почався, а сьогодні ж неділя…
— Ну, от і ми теж на полювання. Сідайте та кажіть, куди краще їхати.
— А ви що ж, вперше?
— Вперше. З міста приїхали працювати в село, місць тут не знаємо. То куди ж їхати?
— Шпар отак до першого повороту, а там вліво візьмеш і якраз на заплаву втрапимо.
— Поїхали, поїхали! — загукали з кузова.
— Давай, шофере! А то качки нам тільки шапки позалишають.
Шакал натиснув акселератор і плавно рушив.
— В Лепетисі я сяду на катер, а ти поїдеш у Нове Городище — так безпечніше, — шепотів, прихилившись до самого вуха, Кенгуру. — Там содом, людей, як у Вавілоні. Влаштуватися тобі буде легко, а місяців через два я приїду.