Зорі падають в серпні

— Так, це нам відомо. Далі, — лейтенант Дениско не написав поки що й слова, аркуш паперу білів перед ним такий же чистий, як і бинт на шиї, і він сердився.

— Прошу не заважати, лейтенанте, — кинув невдоволено майор і звернувся до Галини Михайлівни. — Не говорив вам, яка в нього адреса в Молотові?

— Ні, цього він не казав. А от… — вона задумалася, щось пригадуючи, примружила очі, наче до чогось придивлялась далекого, ледве видного. — А от коли я сказала, що у вересні буду в Портграді, то Полікарпов дуже зрадів. — Галина Михайлівна спалахнула і змовкла. — Ну, не зрадів, а… здивувався, сказав, що напевно зустрінемось там.

— Він не називав якоїсь вулиці чи району Портграда?

— Ні… Він казав, що захоплюється футболом і не пропускає жодного матчу. І потім…

— Що? — насторожився майор.

— Власне, він дав мені номер телефону, — Галина Михайлівна порилась у своїй сумці, дістала шматочок паперу, подала майорові.

— Це його почерк?

— Так.

— Тоді ви залиште нам цей папірець, а собі запишіть.

— Що ви, що ви! — жахнулася Галина Михайлівна. — Для чого він мені тепер?

— Нічого, нічого, — заспокоїв її майор. — Може, це пригодиться ще і вам, і нам. А більше ви нічого не пам'ятаєте з його даних?

— Нічого… Тільки про Молотов він мало говорив, більше про Портград. Знає він його добре.

— Ну що ж, Галино Михайлівно, спасибі, — майор підвівся. — Пробачте, що потурбував вас, перебили вам купання. Ідіть продовжуйте.

— Та я ж додому збираюся сьогодні.

— А чого? Сезон купальний зараз…

— Ні, ні. Я поїду. Збиратися треба, чоловік чекає на мене.

— Ну, як знаєте. — Майор провів її до дверей і одразу ж сказав лейтенантові: — Зв'яжіться з Портградом, виясніть адресу оцього телефону.

— Слухаю! — лейтенант вийшов, а майор викликав обласну автоінспекцію, спитав, чи не знайдено ще машини, чи не було яких відомостей про неї. Начальник автоінспекції сказав, що по районах області розшукує машину міліція, а також з обласного центра виїхала на розшуки оперативна група. Майор подякував і повісив трубку. Довго сидів, перебираючи в пам'яті можливі варіанти втечі Полікарпова. Вдень він машиною їхати не буде, це факт, його одразу ж засічуть. Але де ж він зараз?

Для бандитів було перекрито шлях на пристані і на залізничному вокзалі: на пристані сидів переодягнутий Ібрагімов, а на вокзалі Безбородько.

Однак ні машини, ні Полікарпова з його таємничим супутником відшукати поки що не вдалося.

Зайшов лейтенант Дениско, злий, з впалими щоками.

— Ну, що? — спитав майор. — Чого так довго?

— Якась чортівня. Стадіон Портграда має такий телефон. Я запитав відділ кадрів стадіону, Полікарпова там немає.

— І не повинно бути, — спокійно сказав майор. — Полікарпов — це вигадане прізвище, тут все ясно. Речі його принесли вже?

— Ні, ще.

— Пошліть. Або ні, давайте пройдемо, оглянемо на місці.

Марфа Іванівна дуже стурбувалася, коли до неї в двір зайшли офіцери, заметушилася, змітаючи фартухом чистий стіл. Зате Вітя зрадів їм страшенно. Він підбіг до майора з таким сяючим обличчям, з такою широкою, до вух, посмішкою, що здавалося, зараз обніме його. Але він на мить спинився в двох кроках від офіцерів, а потім ступив ближче, раптом зніяковівши.