Зорі падають в серпні

Тра-та-та! — чулося ззаду, і з кабіни летіли шматки дерева. Але автоматні черги скоро затихли, і Шакал звернув на обніжок, бо по цій дорозі їх могли наздогнати мотоциклісти.

— Чи не рано? — спитав Кенгуру.

— Нічого! Вони і не побачать у такій темряві, і не почують, — сказав Шакал, ведучи машину по зарослому споришем обніжку. Він був рівний, м'який, чорнів поміж стернею досить виразно.

— В цій стороні є большак?

— Повинен бути…

— Я думаю, як тільки виберемось на большак, треба їхати до найближчого аеродрому.

— А я думаю, машину треба кинути на дорозі, а самим пересісти на попутну.

— Нічого, ми її заховаємо так, що ніхто й не придумає, куди ми подалися.

Їхати довелося кілометрів двадцять, доки трапилась наїжджена стовпова дорога. Але на ній — жодної машини, жодного вогника. Шакал загальмував і вимкнув мотор. Глуха ніч накрила степ, зупинила всіх пішоходів і шоферів, лише нічні птахи, наче крізь сон, виливали сум свій у темряву, жаліючись, що літо минуло і треба збиратися у далекі мандри. Приглушено й вогко підпадьомкав перепел; десь, певне на скирті, кричала сова.

— Пу-у-у! — котилося степом сонливе, сумне й лякаюче. — Пу-гу-у-у! — і все завмирало, тільки сердито відгукувався на поклик сови деркач, наче рвав спересердя шматки полотна.

В отаві сюрчали коники.

— Сю-р-р-р! Сю-р-р-р! — безконечно повільне, воно перекочувалося степом і хилило Шакала на сон. Давалася взнаки довга мандрівка по морю і нервова напруга. Втратило ціну все на світі: і те, що трапилося в морі і на дорозі, і те, що жде його завтра. Він схилився на руль і одразу ж заснув. А Кенгуру, відкинувшись на спинку сидіння, дивився поперед себе у темряву і думав, що ж його робити далі. Всі його плани зараз були зруйновані. Через Галину Михайлівну він сподівався влаштувати Шакала на суднобудівний завод. Тепер же про це й думати годі. А влаштувати його треба зараз же куди завгодно і одразу ж летіти в затишний і таємничий особняк на старій вулиці, бо тут недовго і шию звернути.

Посидівши отак з годину, Кенгуру торкнув Шакала за лікоть, від чого той одразу ж кинувся, і сказав:

— Поїхали. Скоро світати почне.

Шакал натиснув на стартер, включив швидкість.

— Куди? — спитав він бадьорим голосом.

— Давай у лісосмугу. Он попереду темніє.

Не вмикаючи світла, Шакал рушив.

— Ну, і що ж з цього буде? — спитав він, вдивляючись у дорогу.

— Попутної підождемо.

— Це одразу ж викличе підозру: чого люди вештаються в такий час по степу? Ти хочеш, щоб шофер нас на заставу привіз?

— А що ти пропонуєш?

— Їхати цією машиною до аеродрому.

— Ти збожеволів! Вони всіх попередили. Ні на аеродром, ні на вокзал з'явитися ми не можемо.

— А на пристань?

— На пристані нас чекають, в цьому я тебе запевняю.

— Тоді — в степ, у найглухіше село.

— Давай, чорт з тобою, — буркнув Кенгуру і поглянув на годинник. Було пів на другу. — Ще встигнемо далеченько від'їхати.

— Документи в тебе?

— У мене.

— Давай.

Кенгуру передав Шакалові бумажник.

— Документи прекрасні, можеш не турбуватися, Юрію Анатолійовичу Муратов! Це, здається, твоє справжнє ім'я, і тобі не треба звикати до нього?

Муратов помовчав, потім спитав:

— В Садовську нічого не лишилось компрометуючого?

— За кого ти мене вважаєш? — посміхнувся Кенгуру. — Я йшов зустрічати тебе, готовий до всього. Жодного папірця, який би компрометував мене, жодної речі.

— А рація?

— Рація ось, — Кенгуру вийняв з кишені ескіз на листку з блокнота. — Коли все заспокоїться, приїдеш в Садовськ, вірніше до Садовська, і отут, біля озер, на оцьому мисочку, знайдеш її в піску в метрі від дерну.

Там пакільця я забив. Вона зарита на глибині тридцяти-сорока сантиметрів в гумовому чохлі.

— Ясно. От тепер можеш летіти під усі чотири вітри. Давай я тебе до якоїсь станційки глухенької довезу! Все-таки ти цього заслуговуєш. Але треба визначити, де ми зараз знаходимось.