Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Поета б гукнути, – запропонував Віхура. – Він теж сержант.
– Гаразд, – дозволив Кос і, не чекаючи, поки капрал приведе Стаська, переказав завдання:
– Ми повинні йти в ар'єргарді колони командування бригади й прикривати її.
Саакашвілі виліз на танк і роздивлявся колону автомашин, що проїздили мимо них.
– Що це?… – прошепотів раптом і протер очі. Випростався, немов пружина, і скочив з танка на землю, гукаючи:
– Янеку! Густліку!
Помчав за ваговозом – там біля водія сидів у формі радянського капітана чоловік з таким 'знайомим обличчям.
Машина різко збільшила швидкість, щоб наздогнати ваговози, які їхали попереду. Грузин зупинився, побачивши, що наздоганяти – марна справа. Ваговоз швидко віддалявся, ще хвилину видно було дивне гасло, намальоване білими літерами на кузові: «Стукнеш – щезнеш!»
Перший наздогнав грузина Шарик, зразу за ним Кос.
– Що сталося? – спитав задиханий.
– Дівчата їхали чи вино везли? – посміхнувся Густлік.
– Я його бачив.
– У якому був мундирі? – Єлень навіть не спитав, про кого йдеться.
– В радянському, з погонами капітана.
– Я його теж бачив. Щось тут не так, – сказав сілезець, помовчавши. – Номера не запам'ятав?
– Ні. Тільки на кузові два слова.
– Які? -запитав Кос.
– Щось немовби: «Прийдеш – вийдеш». Не пам’ятаю.
– Неможливо, – похитав головою Янек. – Адже ж самі…
– Все може бути, – заперечив Густлік. – Одна знайома моєї тітки Герменегільди, яка в Катовицях жила, в неї я кілька років мешкав…
– У знайомої? – зацікавився грузин.
– Ні, кажу ж, ще в тітки. Але в знайомої був зять, то його за першої війни шість разів убивали, а він вижив.
– А знаєш, як могло бути? – промовив Саакашвілі. – Може, він під Вейгеровом дав комусь шинель, щоб зігрітися, того вбили, а документи були в кишенях. Його тим часом поранило…
– Ви що, здуріли? – урвав їх Кос. – Хто ж документи в шинелі носить?… Не може бути, щоб живий і не дав знати про себе.
Підбіг Томаш.
– Наказують їхати, – повідомив.
Там, де стояли штабні автомашини, тричі загув клаксон.
– До танка! – наказав Янек.
Всі кинулися до «Рудого». Вмить усі проблеми відійшли на задній план; тепер слід було блискавично діяти, тепер усі четверо – звичайно, четверо й пес, – становили одне-єдине ціле: екіпаж бойової машини.
У підвалі наріжного будинку, звідкіля вузькі вікна виходили на дві перехресні вулиці, піхотинці влаштували полковий командний пункт. В глибині біля столу, освітленого переносною електролампочкою, сидів начальник штабу й кілька офіцерів, а ближче до дверей – радист, телефоністи та командир полку, який хриплим голосом кричав у трубку:
– «Росомахо», не тупцяйся на місці! Доповіси, що взяв оті будинки не пізніше, ніж за годину. «Бурсук» і «Куниця» готові, чекаємо на тебе. На світанку мусимо вдарити по станції.
Телефоніст на льоту піймав трубку. Все скидалося на обстановку, яка була під Леніно, в Празі, на Поморському валу або під Рітценом, і водночас тут – усе інакше, бо навколо палав і гримів вибухами Берлін.
– Як радянські танкісти? – запитав полковник начальника штабу.
– Про нові атаки не доповідали. Тільки дві машини згоріли на самому початку.
– Нема сенсу кидати їх уперед. Між будинками будь-який шмаркач із фаустпатроном може накоїти біди… Що сказав полонений?
– Це станція метро. Вся під землею, залізобетонне перекриття. Навколо бункери й укріплені будинки, з'єднані підземними ходами.
Десь поряд спалахнула стрілянина. Майор якусь мить прислухався, а потім повів далі.
– Ворог укопав в землю «тигри». Полонений каже, що їх десь із чотири, точно не знає. На станції повно всякого наброду: кадрові есесівці, рота з офіцерської школи й трохи молодиків з фольксштурму.
– Під землею їх не вгризуть ані радянські, ані наші сімдесятшестиміліметрові гармати. Коли будуть обіцяні гаубиці?
– Годину тому проїхали міст на Гавелі. Кількадесят метрів од підвалу гримнуло відразу кілька гранат, затріщали автомати.
– Хорунжий!
– Слухаюсь, – виструнчився молодий офіцер-жандарм з медаллю «За бойові заслуги» на грудях:
– Що там за шум? Проженіть їх, бо заважають працювати.
– Каналами пролазять, громадянине полковник.
– Перевірте напрямок на Берліненштрасе. Чи нашої артилерії там не видно на підході?
Хорунжий віддав честь і вибіг з підвалу.
– Дайте мені «Росомаху», – наказав полковник телефоністові.
– Кабель розірваний. – А ти сидиш?
– Люди вже пішли на лінію.
– Хай йому грець! Досить цього. Переходимо ближче до лінії фронту. Там і безпечніше, і менше проводів до розриву.